Тунець
Дата: 02 Лютого 2011 | Категорія: «Прозаїчні мініатюри» | Перегляди: 823 | Коментарів: 6
Автор_ка: Сонце Месяц (Всі публікації)
Він звичайно шукає. Таке його діло, ніхто, як він, не шукатиме. Не відкинутий камінь, але першочерговий. Можливо, він забажає вернутися додому, можливо втрапить до божевілля. У цій постійній одіссеї, не раз здається наче дійшов до краю прірви, відтак – пошук.
Ніхто не скаже, звідки він йде, куди. Адам пенетрує свою особливу реальність. Усе хуткіше, жорстокіше, спраглий, якісь час вдоволений, натхненний, Адам, одне з імен для нашої зручності. Часом Адам на мить почувається мовби жалюгідно. Чому я? Думки обертаються, ускладнюються. Вічне прокляття цього Адама, що має знайти, в собі самому чи десь деінде, та здається, не знаходить свого величнішого, новітнішого себе. Втім, він діє. Захоплений чи за клопотами, торує шляхи у мрії, в потреби робити щось для іншого себе, часто всупереч звичному глуздові.
Переміни, віднайдені бажання, випробування, містичний досвід. Легальний екстрім чи заборонені дайви, стріп- і файт-клаби, самопальна зброя, стоп чи байк, вуличні гонки, гральні клуби, наркотичні авантюри, судові серіали, работоргівля, політика, etc. Адам необов'язково прагне ролі, яка претендувала би на єдину. Ніби все для чогось більшого. Заперечення ще- мрії, повернення вже- інакшим до планів колишніх.
Він шукає. Часом зупиняється, ніби захоплюється, плекає неначе омріяне. Винаходить усе глибинніший, фантастичніший звук. Не лишає каменю на камені. Тіні набувають усе чудернацькішого вигляду, прозоріші та густіші тони переливаються в карнавалі хибних відбитків. Та не зарадити йому в осягненні оригіналу власного, чи яким саме Адам хотів би повернення до садів своїх едемських, рівні зі своїми богами. І цей справжній – лиш полум'я свічки, на нього є вітри, негоди, чарівні вуста. Тінь карколомно й несамовито вистрибує, потвориться, розпливається.
Потреба жадання, мрій, влади, проклять, знаків, питань, усе тощо постійно співіснує в тісній адамівській натурі, і це очікування, у пітьмі, до осяяння суті, за суть, нестримно далі, той бік. Чи такий спосіб несхибного вороття. Він шукає, навіть якщо здається незворушним, наче океанічний тунець завмирає на шляху між дном, що не розгледіти, та небесною поверхнею чергового резервуару, за якою напевно інакше. Був би тунець уособленням душі-серця Адама. Чи не такі його шляхи.
Все скорішого руху, злету зі хвиль, повернення у ріднішу стихію.
Правдивішу неймовірну сутність.
(...)
Art © Jonathon Blake
0
