«Не дивись на мене в пуповину, не свердли оком, не живи в моїх непрорізаних очах – шепочи, невідома мені істота: «Всі міста завершуються півколом». Я знаю всі форми світу, усі його запахи, усі виднокола я бачила, перебуваючи в темряві, загортаючись у риб’ячу шкуру, плаваючи у первісній воді, зачерпуючи її зябрами.

Тепер все інакше. Я вчусь розрізняти кольори і знаю їх небагато: червоний, залізний, рудий колір моєї матері, її нестерпний голос, вигин її руки, безугавний погляд у гори. Але ти висмикнеш яскраву шаблю з тротуарних розламів, напишеш її, як крадій моїх думок, моїх марень. Ти – найприхованіша з тіней в саду, то хробаком станеш, то деревом проковтнеш його, повториш кожен мій намір, вилетиш пташкою, кинешся мені в ноги. Будеш мовити багато, мовити тихо: «Єво, Єво, чудесно Єво, кроки твої неквапні, рухи твої худі. Ти маєш прозоре тіло, я не бачив тебе ніколи, покажись мені».

-          Розкажи, про що подейкують в місті, на що воно схоже?

-          Місто – це порожня куля, прекрасна, немов янгольське око. Його шпилі хитає, як трави під вітром, його стіни тонкі й чутливі, вони зморщуються від доторку і розширяються розпечені промінням. Сонце там світить всюди, воно, наче кусень маргарину, сповзає по бляшаних дахах, і розтікається цеглою. Вулиця вузькою змійкою торує шлях до води, вона має порожнє око й ім’я, якого ніхто не знає. Місто – це форма, ідеально підготовлена для життя. В ньому є все необхідне: безмежний простір, заповнений безліччю уявних фігур, крамниці з роздертими дверима, ідеально вичищеними, стерильно порожніми прилавками, місце для продавця, нагріте і затишне, вивіска з кількома символами, які цілком могли би стати буквами, навіть куточок для бабці, що торгує яблуками на узбіччі; площа, до блиску натерта уявними підошвами, роздряпана голубиними дзьобами; шерхіт дерев, що розпорошують своє галуззя у нічному повітрі й щезають; можливість машин на невиправдано широкій автостраді, їх кострубаті ноги, які могли би бути розкидані навсібіч. Та ти знаєш, що все одно цього не буде, бо місто живе саме для себе, як чисте бажання справдитись, бути описаним і обдуманим кимось живим.

Ще тут є храм, у Страсну п’ятницю його бантину багряним язиком оповив диявол і гойдається, ніби дзвін, задивляючись на свою тінь. Мені здається, о Єво, він не знає, що місто треба покинути, бо рано чи пізно воно завершується, і за ним починається янгольський сад».

Єво, Єво, все це брехня - хіба не так? Адже я все ще дивлюсь на тебе в пуповину, силкуючись розгледіти хоч би щось через кілометри плоті, і не здогадуюсь, хто до мене шепоче. Адже це правда, Єво, що тебе нема?

«Всі міста завершуються.

Півколом, трикутним лісом,

Картонним озером, обгорілим полем,

Грибоподібним обрієм, іншим містом.

Словом про середмістя, міфом про середмістя,

Колом, коліями, вповзанням на пагорб,

Стоянням під стінами, бажанням врости у землю, 

Лишитися поглядом за його межі, за свої межі".