Відходять
Дата: 09 Вересня 2014 | Категорія: «Потік свідомості» | Перегляди: 1089 | Коментарів: 1
Автор_ка: Маргарита Ротко (Всі публікації)
Запроторені в сутінь ранкову майстерні цикут.
Наче зграя собача, промчать словокулі у глеки,
недоліплені в нас. Поводир вираховує кут,
де беззубо жує хліб полуд перестрашений пекар.
Ти, мов корок, падеш із порожньої скрині бажань
у провалля лиця того пекаря в сивім циліндрі,
що у нім хмарооке ручне дощове ведмежа
п’є півлітри за сонце, але вже не може зцілити
ні дивацтв, ні пів-див, ані дурнів на жар-піддавки,
ні губами гаптованих вуст на сиреновій шиї…
І баскі реп’яхи, й босхопері птахи хідники
обсідають навколо синдрому «з івана – в кощії».
І слова, наче темний кизил, переварений в біль,
летаргійно-ослабла рука перебрати не може.
І відлуння твоє, як віконно-сухий деревій,
так безсмертно цвіте у червоний і чорний горошок
сонцепогляду вередів-бедриків! – зниклих, бо ще
падолист-характерник у сойчинім вусі не виріс,
та оракул слова зимночолі годує дощем –
аж повітря їжачиться, мовби розтоптаний ірис,
аж вапнянить обличчя й мігрені холодній сльоті,
аж акація руки циганські до віхоли ломить…
І відходять вуста, як безумні підземні плоти.
І відходить надія, неначе самотній паломник, –
повз агонії птаства і айстри горілих дахів,
повз порожню майстерню надщерблених привидів глеків,
між скажених собак словомордих – у кольору хни
на небіжчику ранок, що як межи сліз не вдихни,–
а живеться – як небу, що чує шулековий клекіт
з вуст далеких земель, ненаситно-ворожо-лихих…
0