Фентезі

---

…нехай помруть на світі всі птахи

в очах кульбаб, порубаних на цвинтар

сокирним свистом вітру… Цегли хіть

дахи під шлейфом гірко-антрацитним

нічним, у цятках зрячих свідків – зорь, –

приборкають, бо вже птахів та звісток

не видощить вечірня варта…Зойк

фортеця-орк зачепить за намисто

і гак небесний, бо не плачуть ні

жалі-болі, ні зникнення, ні смерті…

 

Рови-вуста в золі та чавуні

земля ще дряпа… Землю можна стерти:

як пудру  – з ока привиду. Як рід.

Як зашморг – із рядна на задзеркальній

історії…

 

… ще полум’я – горить,

мов пам’ять – у гарячці… Ще вокзальні

набряклі пальці напрямкують – на

отруйні корки у південних вухах…

Ще вистачає – сміху та вина.

Бракує гніву.

І бракує  духу

легким кульбабкам – чорнобрильним чи

порохочолим…

Ходить між слідами

із соком рути вітер (на плечі –

чи мавпочка, чи смерть, чи нострадамус,

чи – карлик з тінню царства в кулаці)…

Закручується фентезі на плоті

бувальщини…

 

В небеснім молоці

майбутні в’язні в райському сильці

здіймають дзвонокрила і колотять

 

у спокій, що на диханні хрипкім

йому восходять круки – колисати

колишню землю, стерту від руки

і темряви…

 

Чому ж ти потайки

сховав лице в куль-бабах, світопаде?...   

 

 

 

 

---