вода – вже не окріп, але вода.
те саме – люди поряд – і не поряд:
на ковзанах необережних дихань і
на валер’янці гамівних сорочок
із келихів, що їм пече окріп –
отой, що не вода, а трохи менше,–
русалка, риба, кит, бездум’я, сон,
глухе дупло, де спить сльоза дракона
на килимку, що втратив кроки (пів)
і третіх півнів, котрі добре знають,
коли вода – вода,
коли – окріп,
коли – ані…, ані…
(аби тим півням
на капелюшки – горла…)

«птічку» – жаль…
людей – не шкода. 
правда, що тим людям? –
коли вода втрачає воду чи
коли дракони сонних вулиць пам’ять
на дротах сушать, наче тих мерців,
які були красиві – за водиці,
та то давно…

не треба – нашатир.
не треба – клею, слів… найкращий ляпас –
коли з нічого – гілкою – щоку.
і бачиш: небо, контур кисню, руки,
заплетені в кохання, у листка – і вітру,
м’ятний дим зі щастя кроків
озер по зорях і чудес – по дню…

найкращий ляпас – кволий голос тиші,
коли згадаєш, як текла вода
і як вона кипіла…

так і дмухай:
на горизонт, опечений нічим,
на лабіринт, повітряно-холодний,
який боїться болю – чи тебе,
чи просто – страху.
так сиди і дмухай:
а може, буде шторм, і бульбашки?..

а може, і нічого… тільки гамір
гілок далеких, сорочок нічних,
сорок-драконів з оком валер’яни,
і чайника вселенського, що десь
далеко виграє інакшим людям
про те, що є і буде, про ніщо,
про воду і окріп, та більш – про воду…