Прибульці нізвідки

---

… це життя – виліковне, неначе пігулка – від склянки,
наче страта – від жертви і натовпу мумій підвод,
що розвозять жалі, замуровані в чорних альтанках,
і злорадісні посмішки кольору вбитих свобод.

Нас у ньому не знали – ні мудрі пліткарки у чорнім,
ні жіночі романи у фресках попсових видінь,
ні потворні свята, ні міська божевільна Повторність,
ні опала безгрішність, ні неба вгамована тінь,
закатована снігом.

Нас нібито й дрібки немає
в лихоманці облав, у контемпі статичних дерев,
у травневих інтригах, заплетених паствою майя,
в орхідейних оазах пустель із вітрів і химер.

Ні розарії прірв, ні вершин сонцесяйні скелети
нас не бачили, бо ми погрузли, мов голка і біль
в їх очах – по Аїд, де слинявлять птахів кастаньєти
потерчата й русалки у човнику з Лети і хвиль.

Нас не бачили, ні. Нас ловили наосліп рибалки
в порцеляновій річці – спокою, свавілля, огуд, –
як прибульців нізвідки, в якім – хижолисті фіалки
неприборканих фаустів у нескінченність ведуть
чи творіння, чи ночі…

О, як нас ловили! – сачками,
капітелями хмар, світлом темряви, іншістю чаш…
Ми здавалися їм – а вони нас тоді не чекали.
Ми здавалися нам, бо цей світ був направду не наш,

а якийсь мармуровий. У прожилках блискавок сірих.
Ув інжирових пальчиках. У незагойних синцях
із фальшивих бузків. У воронах, задушених сиром.
Ув уламках церков – на крові, на сальці, на сліпцях,

на нічому-нічому. На снах тих осяйливих мертвих,
що їх дим не догледів. На ницім безсмерті тварюк.
На гидких ріголеттах із ратиць пластмасових «верді».
На скривавленій площі Опущених Засвітла Рук,

де тумани  такі, що і справді – не видко нікого.
І здаватися – білим хустинкам, собі чи грозі, –
наче аз-буки-веди…  І час, мов невидимий когут,
перерізаним горлом вичавляє дні-голоси

чи то пак відголоски – того, що – чи пекло, чи вирій.
І звідтіль видивляються марно, як ходить дзиґар,
і життя витіка, наче цівка гіркого кефіру
із пробитого п’ятого кутика наших дзеркал,

у яких ми побачили небо і дім потойбіччя,
у яких кожне чорне – барвиста агонія айстр,
у яких землетрус затуляє нам душі й обличчя,
аби нам ще здавалося: поки все майже гаразд…

---