Ще пливемо

---

М’ятна пора міжсезоння. Коштовне дійство
смутків, що з рук наших зимне повітря зшили.
Ми – під водою. Паломництво зайців-бризків –
в мекку двох тіл безтілесності. Моналізно
нам усміхаються сині кити фальшиві  –

тіні мозаїк у теплих басейнах з димом
листя горілого… В жовтій пательні часу
сік того листя зелений немов злюдинів.
Мідні льодяники-втрати зі смаком дині
на прикордонні зі шкіркою «не прощайся»

мастиш на зуб – й піднебіння судомить…. Цукор
битого скла і кахлю. Гірчинка хлору…
Ми пливемо в соці листя, в басейні звуку
серця і осені. Осінь у серце стука –
наче несе підвечірок безхатькам хворим –

в двері із простору. Пахне бульйон лимоном,
бульбою потягів, рваним зв’язком пророслих.
Пахне кістками листя  й плачами вовни.
Пахне човном, що возить крізь дощ і повню
перець  й гвоздику додому – до снів і млості.

Осінь у серце диха, немов на воду
дихають сонні плавчині в купальних ватрах.
Небо, сумирний сивий курець-невротик
сяде навпочіпки поряд, загасить подих,
секундоміром вивчить глибини втрати.

Ми – під водою. В басейні страхів прийдешніх,
рік, не перейдених пішки по вірі в броди.
Сонце останнє спортивно стриба на стежку
зоряних бризків за нами – і сомом стежить,
як ми потонемо у глибині свободи

вільних  халатів і пальт, із повітря зшитих, –
щоб зустрічати осінь тремтінням, медом,
сумом, зігрітим на хвилях солодким житнім,
довгим гудком, що по ковдрі пустель біжить у
небо, як в яму – привид велосипеду
серпня якогось чи липня, бо тут – нестерпна
м’ята пора міжсезоння…

Басейн  – безводний.
Вишка минулого. Вітер  межу малює
сажею-золотом. В ньому на що ми годні? –
порозлітатися листячком де завгодно:
у мозамбічні сауни чи  в макондо,
в сині вокзальні присмерки, у колготи,
теплі, цупкі й некрасиві, – ну, що ми годні,
на мілині, у мулі?

Нам би – плисти під водою й навхрест ковтати
руки руками, і  воду – водою, навпіл…
Осінь пришиє нам рухи – туманні, ватні.
Осінь вкладе нас нарізно-рідно спати
на гостьові канапи і дасть у лапи

запах бульйонів на пам’яті про басейни
душ, щоб одна об одну лоскочуть хвилі…
В мокрім рядні димів, у чужих оселях,
в міжгалактичних трьохсосенних одіссеях,
в теплих ставочках свят і в буденнім  штилі, –

ми пливемо. А дихати більше  – нічим.
Осінь нас ловить. Нам листям забило ніздрі.
Осінь нас ловить – нам рухи зашило ніччю.
Бульбашки птаства хіба що нам південь кличуть.
Ще пливемо… Ще дихаєм – киснем різним.
Твій – то туман чи мжичка?

---