о віддзеркалена шкіро кортить тобі в небо де пахне світлом
о затамоване дихання темряви глибше падай щоб вище чути
як у небесних печерах вогонь зігріває підземний  камінь
ти пам’ятаєш як нас не було? ти пам’ятаєш – було? –

і люстра була – птах що дзьоб йому нами засклили нами
і вікна були – розверстими швами на оці пророка втіхи
і білі сходинки до неба проклятих відкривалися нам забутим
землею і небом
водою і лісом
і звіром що прийде завтра

лизькати сонця пір’їни із наших вуст із іржею втоми
їсти дзвінкі маракаси пульсів що б’ють у зап’ястя ранку
вити у вуха нам  – морем і лісом і листям і вітром й нами
вити зливатися віття фіранок залити вогнем із звуку

тиші такої що тільки навшпиньках по білих сходинках ходить
темним двотінним хвостом за нами
темним без-тіні хвостом за нами
темним сувоєм нас за нами
ходить щоб ми ще вище
вийшли із вікон шкіри… 

–

в поле небесне затемнене вітром маків розкритих наче
двері у сонце
у поле небесне затемнене криком теплих
вогких волошок у танці вітру в полі небеснім де ми
гості некликані
прохані
змучені
вивчені майж’ на пам’ять

тим що не бачить нас – носить в долонях крутить за подих вертить
носить в долонях нас тре об зап’ястя ранку що прийде потім
і не побачить нас – очі засклить йому люстра підземна птаха
і не торкне нас а всядеться поряд і слухати шепіт поля
буде вслухатися в шепіт небесного поля де маки плавлять
сонце й волошки танцюють неначе гноми й  лапають вітер
вікна розверстими швами очей вдивляються в нас а нас вже
майже нема лиш вода сходинкам білим буль-буль-белькоче

й звірі невидимі на таємницю вуха вострять і мліють
труться об сонячне пір’я і тишу носом у бік штовхають
й нюхають ранок що пахне нами вітром і полем й лісом…
птаха скляна розчиняється
в дзьобі ми
птаха скляна розчиняється
в дзьобі ми
птахо скляна розчиняємось
в дзьобі ми
може нас вже немає…