Прохачка Новин | Публікації | Litcentr
07 Жовтня 2022, 19:53 | Реєстрація | Вхід

Прохачка Новин

Дата публікації: 18 Січня 2013 о 23:07 | Категорія: «Поток сознания» | Перегляди: 781 | Коментарів: 2
Автор_ка: Маргарита Ротко (Всі публікації)


Доконане місто - як вид дієслівно-жорстоких людей.

У мить фарисейства - у ріку червиву  - впадає ліхтар.

Крокує у звичку приручений відчай - останній йудей -

і зоряна юшка кривавить йудею освітлену твар.


Мости калинові дзвенять кабацюрам - чи чуєш той дзвін?

Широкі штанини химерок готельних тріпочуть, як ряст.

Надщерблений вечір мандрує у манграх пожовклих сивин

своїх, наче циган, й проха негараздів у втомлених газд.


А газди - шкодують, бо, хоч й не від лиха, та надто свої

і ті негаразди, і жінчині скрині з пандоровим дном,

і яблучні коні, поховані в пастку укусу змії,

і погляди вікон -  із снігом вчорашнім та мокрим рядном.


І протяги хатні, немов робітниці, у ситці й плащах,

ганчіркою-тюлем дають по мордасам отим прохачам -

й вони відступають. І місто виймає з віконних лещат

невидимий янгол - і сон наливає по вінця дощам,


снігам мимобіжним та змученим сидням чи в'язням очей

бетонних потвор. І в скуйовджених китицях першого сну

ти крихти спокою, п'янкого, як злочин, збираєш плечем,

яке вирушає в поля простирадла благати весну


прийти й засвітити ліхтарикам - віру, а вулицям - брухт,

що нині воскресне, - замерзлих трамваїв, засніжених доль….

Весну, коли відчай си скроню прострелить, неначе банкрут.

Весну, коли лютий з печерок замшілих, мов вигнаний троль,


за три-дев'ять зим поволочиться спати - доконано… Чи

ти чуєш дзвіночки - ясні, поминальні, - з його ковпака?


Розгублена жінка говорить до стінки - а стінка гарчить.

Знадієна жінка говорить до лампи. А та - опіка… 


Й невидимий янгол, і протяги хатні, й віконнна блакить,

заплямлена чорним, й ганчірки у струпах, і місто в вікні

у мрії вечірні, ув обрій імбирний, в дитинкову хіть

встромляють голки - що аж скрикують звідкись фальшиві вогні


червивої річки в провулку, де мешка Прохачка Новин -

про весни, що з лона скаженої темряви вийдуть от-от,

про те, що у дзвона по пам'яті скоро народиться син,

не схожий на батька - і бавити буде щасливий приплод


думок про минуле й майбутнього, в шатах із справжності, що

не  зникнуть, як  ті, королевські, із казки ( як хочеш - торкни….)

А головно - про невблаганного Когось, хто вже був пішов -

й немов розчинився в зимовім повітрі - рідкім чавуні, -

а вийшло, що - ні…


І Прохачка все скиглить, все просить-блага…

І місто їй стукає в шибку -  що "доста вже, пельку стули"…

І янгол в долоні, що, наче сніжинка, прозоро-легка,

стиска її шепоти, змучено-сонні, мов краплі смоли.


Й долоні тій лячно і боляче, гаряче, гаряче, бо…

І біль цей тече й випікає зіниці й серця ліхтарям…

І - темно. Й не видко, як входить навшпиньках  нічийна любов

у шибку самотності  - наче марія -  в спаплюжений храм...



2 коментарі

avatar
0
чудово
avatar
дякую дуже

Залишити коментар

avatar