Де вода
Хтось ремонтує воду. Хтось ділить дах.
Хтось болота відкриває, як сайру – пальцем,–
в стелю чи в небо.
Вечеря.
Зима.
Монах
(той, що фальшивий – у тобі)
шука дванадцять
в оці годинника.
Пестиш під оком час.
Аж до синців.
Хтось пестить тебе.
Це – коло.
Коло тебе на міцність куса-вивча.
Коло тебе дратує і колисковить.
Й ти – наче п’ятниця – чорна та острівна,
й білі піски лишаєш від сліз – на грудях…
Знаєш, якщо з руки проросла трава,
значить, настав нескінченний південний грудень:
час випускати з рук надувних птахів,
наче сліди від посуду в битих кахлях…
Час узувати сніг у кримплен дахів,
вишитих звуками вітряних вбивчих бахів.
Час викидати в зоряні смітники
рідних долонь невтомну осінню втому,
й вчитись втікати кроками навпаки –
кроками, що розкошлані, наче вовна
вовчого птаха, –
у пеклоокий дім,
що, як овечка, пасеться на сніжній гумі…
Дім, де стоять дими на чолі годин
і навертають смуток у добрий гумор,
наче у віру – аборигена Дзень,
з пальцями в цятках соку тотемів теплих…
Дім , де Печаль, маленька мадемуазель,
хоче всміхнутися літом, та нащось терпить.
Дім – де примерзлі крони лісних божеств
з цвілі у чашці марять про квітку вголос…
Дім, із якого хтось непомітно щез,
й ти тут собі сидищ, й голо-білий лотос
смайно їси-їси, все їси-їси –
й сок забуття стікає, стікає млосно…
А за вікном – заслинений теплий сніг.
А на душі – птахи, і південний лоскіт.
А на порозі – нишком бомжує слід.
А із руки – трава, що в бур’ян впадає
теплих обіймів…
… грудень тобі болить
солодко,
й дім шепоче: «Ну, як малі!» – й
дім вирушає дивитися, де вода є…