Листи у вирій
Дата: 19 Грудня 2014 | Категорія: «Присвяти» | Перегляди: 1611 | Коментарів: 10
Автор_ка: Маргарита Ротко (Всі публікації)
… у нас дощі. Зимові та сумирні.
Ялини поминальні, мов каші.
Час пише нас, немов листи – у вирій,
що не дійдуть у руки до душі.
Гойднуться двері, як свіча – на подих, –
на вогники скорботної пітьми.
Зайди напитись! – нашої негоди,
де плавають незважені соми
зі згадок рис і подувів хурдельних
сітей халеп, що вже тобі – по них…
Скажи, з яких перлин плетуть готелі
в раю? Чи сняться ранки вогняні
на білих ковдрах світла? І чи тануть
земні обличчя – в манні, що Навчить,
немов безхатні вигини барханів –
до прикордонних варт, які вночі
пускають небо красти, відтинати,
покривленими пальцями у ряст
вгризатися – й везти, мов аргонавти,
руно душі – в не-час, а там нараз
та світла манна бавиться і плеще…
Скажи, то як – мов дітлахи в квітках,
ловити тишу, поки перший вершник
в четвертого, як річенька, втіка?
Чим пахне чаша вічності? – гішпанським
вином? Шаманським лісом? Щезлим дном?
… у нас – дощі. Лишаючись у пастці,
без ваших царств, завішаних рядном
(а ні діри – щоб глянути, ні – зору),
вслухатися – у двері, й хибні сни…
Носити віск, мов їжу – в пащу «вгору»
Губитися, як привиди лісів –
у темних дверях, що тремтять, мов цуцик,
на протязі міжсвітному…. Заходь! –
На спомини. На віск. На сіль на блюдцях.
На справжні ковдри. На пиріг з негод
і молитов. На те, що нам – не встигло,
не випало, бо грюкнули замки…
У нас – дощі. І чорний місяць скиглить
до тьмяних за-небесних Близнюків.
2
