Ключник

Втекти. Заховатись. Дістали. Ламаєш пальці.

Вирішуєш більше не брати собі ключів

Ані від відьомських хібар, ані від палаців.

На ніжні запрошення цідиш: «З якої радості?»,

І – гречно уголос: «Даруйте, синьоро. Gracia!

Нездужаю трохи. Ап-чхи! Я би відпочив… »

А ключиків назбиралася добра в’язка.

Кишеня тяжка – аж покульгуєш при ході…

Там – під вікном посадити рослин лікарських,

Тут – пересунути меблі, сухі від старості,

Кота розчесати і нагодувати таксу,

Чи просто доглянути, щоб не заліз крадій.

Вертаєш, суспільно корисний і красивий,

Під вечір на горобину на свій нічліг,

Знімаєш неквапом набігані мокасини,

Синці розтираєш (хазяйки бувають злими)

І скиглиш: «Болить, як болить, як болить нестримно!»

 В хатинці на гілці запалюється нічник.

А потім приходить дідусь – повна торба віршів,

І з ним прилітають синиці і горобці.

Казкує.  Ти вуха, мов хлопчик малий, розвішуєш,

І слухаєш зачудовано, а, втомившись,

У сон поринаєш – казковий і, може, віщий –

Найтяжчого ключика стиснувши у руці.