Маки

---

- Маки розквiтли. За одну лише нiч зашарiлося поле, поглянь, матусю!
- Так, любчику. Все, як тодi..
- Тож вiдсьогоднi будемо маками! Тобi аж надто личить смiливе палахкотiння пелюсток, поцяцькованих вздовж краєчків мерехтливою свiтанковою росою. Ти мовби знову вбралась у перли. I в кожнiй стиглій намистинi, ба навіть у найдрiбнiшiй краплинцi до віддзеркалень трав та квiтiв вплавляється бурштинова магма досі млявого та нiжного на дотик сонця. А саме воно схоже на iстотку, яка щойно напіввиринула з-пiд ковдри й роздивляється довкола заспаними оченятами.
- Дякую, любий мiй маковий пустунчику! Дійсно, перли завше були зi мною, вiдколи себе пам'ятаю.
Каблучка з перлиною, що її на згадку подарувала бабця Аза, попервах була менi за іграшку. Потiм носила її на шовковiй мотузцi, аж допоки не зросла, щоб вдіти на пальчик.
Мiро, Твiй татусь, знав, як догодити дiвчинi iз такою прикрасою. Як вподобав мене, то попри важку працю у кузнi свого батька, ходив щовдосвiта на старицю пiрнати по річкові мушлi. Бо вони зрідка-зрідка виношують щиру перлину. Пірнав від бузкового цвіту до геть жовтавого листя. Й таки встиг напередодні паморозі скласти мені чарівне намисто.
- Мамо, чому ми досі не зустріли татуся? Чи станеться це коли-небудь?
- На все воля Неба, хлопче мiй. Може, ще стрінемо, та не виключено, що були вже поряд й не впізналися. Все аж надто змінилося відтоді, як..
Хіба що.. відчуття..
- Не певен щодо своїх відчуттів. Ти казала - замалий був, як татко зголосивсь до війська. Дещо соромно, що не маю спогадів про нього. Натомість, фашист, що в забавку поцілив нас серед поля, мені немов намальований. На нього ми теж можемо натрапити?
- Ні, сину. Він помер і нікому більш не зашкодить.
- А я помру, мамо?..
А.. Ти?
- Не хвилюйся так, рiдний. Не варто. Нас те не спіткає.
Вмирають лише негідні люди.

---