Хай там що...
У нашій оселі катастрофічно бракує людей. Лише Ти і Я – і страх як тяжко, щоб це Ти не надокучило цьому Я, а це Я не довело Ти до самогубства.
Ми пробували писати один одному листи, аби бодай листоноша іноді навідувався до нас. Та, на жаль, з’ясувалося, що у цих краях ніхто не чув про пошту. Довелося змайструвати скриньку із ящика від електропраски і по черзі перевдягатися листоношею.
…Сидячи увечері на паласі, ми намагалися викликати хоча б духа якоїсь людини. Мерлін Менсон пручався (надто живий, щоб коритися). Маяковський вже був на гачку, але моя необережна думка, що твої вірші, усе-таки, кращі, спонукала його нервово скинути вазонок із підвіконня й піти.
Ми завели кошеня та цуцика. Можна було дати їм людські імена і балакати з ними, одягати їх у смішний в’язаний одяг, ведучи на прогулянку, як це роблять бабусі… Але ми назвали кота – Котом, а цуцика – Цуциком, і все одно балакали не з ними, а між собою.
Іноді ми запрошували до себе гостей. За вечерею я була ладна подати замість кетчупу пасту для взуття кожній із твоїх подруг. Ти подумки вбивав цвяшки у тім’ячка моїм приятелям. У нас не могло бути спільних друзів. Гості розходилися й більше ніколи не приходили вдруге.
Ми дуже рідко були серйозними.
- Я, напевне, зійшов з розуму, – казав ти.
- Зійшов. Адже ми зустрілися. Я ж – зійшла, – відказувала я.
- Чудово. Тепер у мене є подруга.
- Я не подруга. Хочу паперового змія.
Ти майстрував змія, і я бігла у парк, задерши голову й посміхаючись намальованому маркером личку.
Щовечора ти кидав писати вірші, а на ранок я знаходила розкидані по хаті нові. «Вони безтілесні, – казав ти. – Ними дихають тільки автори». Я збирала списані римами аркуші, дбайливо ховала до скриньки, а коли ти зникав надовго, діставала й дихала їх пахощами.
Ми пили згущене молоко із чайних чашок (як добре, коли ти – дорослий, і можна ВСЕ).
Якось я намалювала твій портрет. Не дуже правдоподібний. Ти упізнав себе, оскільки під портретом великими літерами красувалося твоє ім’я. Мені було соромно за те, як я спотворила тебе своїм недолугим олівцем, але ти довго-довго дякував і посміхався, називаючи мене своєю художницею.
Ти часто кудись зникав. Потім приходив веселим. Я сердилась, і тому ми склеїли долоні «Моментом», аби більше не розлучатися. Було незручно й незвично. Ми весь час хихотіли. Нам подобалося. Але потім клей змився.
Ми балакали здебільшого про творчість... Якось, посеред розмови про сучасний стан поезії, ти раптом сказав мені для чогось: «Ніколи не зраджуй свого кохання». Я кивнула і замислилась. Ти чудово знав, що я кохаю не тебе. Та й ти кохав іншу.
…Учора серед ночі ти перебрався листоношею. Прокинувшись від шурхоту паперу, я знайшла під подушкою записку. «Люби мене, будь ласка, хай там що» – ось, що було написано твоєю рукою.
А сьогодні, через одне моє необачне слово ти сказав: «Я більше не розмовляю з тобою». І я не знаю, присягаюся – не знаю, куди мені подітися.
…Даю слово, що більше не фліртуватиму із фашистами… Обіцяю на майбутнє не наливати газованої води до попільнички… Клянуся, що почитаю твого Бродського… Не мовчи, прошу…
Пірнаю у шафу.
Перевдягаюся листоношею.
Тремтячою рукою малюю похилі літери…
«Люби мене, будь ласка, хай там що»…