нас не ебёт с тобою вроде круговорот веществ в природе чего ж мы ищем и находим себе на зад перепетий чего мы жаждем или спорим чего хотим увидеть в горе оно едва ли нас ускорит едва ли вытолкнет с пути
Дорогой Сергей, на правах доверенного лица автора Вам отвечу я. Итак, Вы интересуетесь, почему бредовый стих не до конца бредовый. То есть в этом рифмованном оплоте бессмыслия Вы нашли маленький узелок здравости - горе. Да, Сергей, Вы должны понять, что Влад тоже человек. И иногда ему надоедает пороть чушь и он исподтишка угощает своего читателя смыслом. А Вы с непривычки не понимаете.
Предлагаю Вам провести такой эксперимент. В следующий раз не читайте стихотворение, а сразу же пишите комментарий. Уверяю Вас, 9 из 10, что потом связь можно найти. Бред - он взаимозаменяем!
посмішка поета-волоцюги як плач великого народу...
вже набридли мені ці запалення навкруги все лукаво опалено як востаннє поглянь на пагіння небокраїв трісочку спалено ти проходиш повз чудо рудого трясеш жижки під звістку крутого та ще пак диким квітом плакучого все приборкуєш гуком пахучого я ж живим у землю заліз мої очі трясуться від сліз кажу холодно від цих завіс григочу і печусь уві сні на плече кладе мене баба розпустила клоччя свої загуляла паничка в барах і пришила кобилі свій хвіст запускає якось приречено сон рябої кобили в голубочку забарилась з ковбаскою з печивом маже лоєм себе тягне трубочку наче вже мені років нівроку десь вагони тікають за поїздом десь життя обривається збоку ну то як тепер за горизонтом знову лізти в закохану душу знати б звідки у неї пороблено знати більше мені не дозволено хай тікає бо я просто мушу відцуратися варварів-байдиків у кіптяві приборкавши голуба мого голуба сизого воруха уловити усмішкою смайликів