А я и не знала, что в США
Были все эти перипетии вокруг абортов,
И что чёткая позиция в этом вопросе
Там зависит от партии, которую любишь.
Не то, чтобы я была за аборты или против.
Наверно, я против, но не надо меня поучать.
Наверно, каждый из нас или каждая из нас –
Одновременно испытуемый и испытание,
Но ты можешь ошибаться,
Даже когда всё делаешь правильно.
Тебе снятся нерождённые братья и друзья.
Ощущаешь в себе детей, но сосчитать их не можешь.
А иногда чувствуешь себя
Пустой бутылкой с письмом внутри.
Плывёшь одна по грязному морю,
А в тебе письмо в будущее, которое он написал.
И пока все говорят тебе: смирись,
Полная бутылка не годится для писем,
Полная бутылка утонет в море,
Смысл полной бутылки в её опустошении,
Ты не отвечаешь ничего, ты их игнорируешь.
Смотришь сквозь них и ничего им не говоришь.
Можешь теперь целый день говорить с собой,
Ведь разговоры с собой наконец обрели смысл.
А когда ты родишь – этот смысл тебя оставит.
Реки почему-то не впадают сами в себя.

 

 

Ты взял в ладонь
Пальцы моей ноги.
Знаю сама, ты никогда не попросишь моей руки.
Но, может, ты захочешь взять мою ногу?
И что ответить тебе на это?
Разве что сказать: моя нога без меня
Уже не будет такой тёплой,
Уже не будет моей,
А станет просто ногой.
Волосы и ногти ещё будут расти.
Но зачем она тебе? Зачем?
Хорошо, возьми мою ногу.
Даже не знаю, смогла ли бы я
Отдать тебе всю себя. Разве что часть.
Главное же в любви к тебе
Себя не потерять, то есть голову.

 

 

 

Ты всё видела.
Он тяжело дышал, он смотрел.
Потом подошёл и сказал: «Больше не могу».
Когда он снимает твою блузку, нетерпеливо целует,
Когда он больше не способен прочесть твой взгляд,
Ты по капле его теряешь, теряешь ежеминутно.
Он течёт сквозь тебя, как сквозь лейку.
А за окном плывут баптистские церкви,
Зелёные дома и заводы.
Там никогда не было вас.
Там вас никогда не будет.
А потом ты долго будешь сдерживать желание
Поплыть по тем рекам, что остались за окном,
Выйти за хлебом и не вернуться,
Сесть на кольцевую и не выходить из вагона никогда.
Его бедро касается твоего.
Вот и всё, вы срослись бёдрами.

 

 

 

Думать о двух мужчинах сразу,
Конечно, возможно.
Начинать об одном, продолжать о другом.
Это как перепрыгивать из кровати в кровать
(Имею в виду не два яруса одной двухярусной кровати).
Любишь лежать на двух постелях,
Часть тела оставляя только для себя.
Временами утомляешься смотреть двумя глазами.
Бежать из одного конца коридора в другой.
Глаза закрывать, но каждым
Видеть другого.
Одного вдыхать, другого выдыхать.
Колебаться, как на одном берегу двух рек.
А потом купаться в обеих поочередно,
Не успевая высушить волосы.
Засыпать с одним, просыпаться с другим.
А во сне – идти по тропинке,
Образованной сиянием двух месяцев,
Небесного и оконного.
Бывает, чувствуешь, как каждый из них держит тебя за руку.
Иногда одновременно нежно целуют твои уши.

 

 

Грешникам всего только и остаётся что каяться
это единственная дорога
которой их ведёт провидение
любая дорога будет этой единственной
и будет она мукой и мученьем

 

Наверно Иуда так же сто раз переодевался
стоял перед зеркалом
смотрел в него
и себе не нравился

 

что-то не то с этими серёжками
эта куртка не подходит
что-то не то с этим лицом
эти губы слишком бледные
что-то не то с этой душой

 

Наверно Иуда так же опаздывал на работу
стоял на балконе
ощупывая свои мысли
их не узнавая

 

что-то не то с этими мыслями
что-то не то с этой пятницей

 

 

 

Теперь, когда моя соседка
По комнате в общежитии,
Которую зовут так же,
Как Северо-Атлантический альянс,
Которая мне в меру надоела,
Которую я в меру любила, теперь,
Когда она полетела
Есть свои аджарские хачапури
И покупать мне майку
С надписью «ЧЕЧЕН ВЕЧЕН», теперь
Я веду наблюдение за собой.
Я выстирала её рукавицы, замоченные в ванной,
Полежала на её кровати, снова заправила покрывало.
Я сняла, а потом снова повесила её фотографию.
Сложила и спрятала в шкаф её полотенца.
Наверное, люди, с которыми я рассталась,
Так же легко меня отпустили.
Так же быстро привыкли к моему отсутствию.
Я хорошо знаю, что она ощутит, когда вернётся,
Увидев привычные вещи на непривычных местах.
Это немного похоже на затаённый укор,
Совсем немного – на страх смерти.
Потом она быстро разложит всё на свои места,
Наполнит комнату собой и своими
Неслучайными,
Тщательно подобранными мелочами.
И обрадуется.
И я тоже обрадуюсь.

 

 

 

Её мусор, нельзя сказать:
О, что это был за мусор!
Это был заурядный мусор,
Так сказать, однообразный.
Чаще всего она выбрасывала
Газеты и свои волосы,
Постоянно одни и те же изрезанные газеты
Одни и те же длинные не слишком хорошие волосы.
Ещё она часто выбрасывала хлеб,
Зацветший и чёрствый хлеб.
Кажется, никто в этом доме не ел хлеб,
Но кто-то постоянно его покупал.
Суеверные грузины перед тем как выбросить хлеб
Целуют его.
Тогда это как бы и не грех – выбросить хлеб.
В Киргизии, если тебя-невесту украдут,
И ты захочешь сбежать из дома похитителя,
Ты не сможешь, потому что между тобой и порогом
Упадёт его мать, или положат хлеб.
Не сможешь же ты перешагнуть через хлеб?
Через старую женщину?
Смогу, думаешь ты, пусть идут нафиг.
Но лучше тогда сделай это до ночи,
Ведь переночевав в доме мужчины,
К утру автоматически будешь считаться его женой,
Хотя ты сидела всю ночь в углу и рыдала,
Убежишь утром – не будут уважать,
Хотя из-за хлеба – тоже не будут.
Короче, одна фигня.
Киргиз поимеет тебя почти без вариантов.
Твои полки завалят газеты,
По полу расстелется ковёр из твоих волос.
Свей из него гнёздышко в этой юрте.
А как тут с мусоропроводом?
И выносят ли они мусор вообще?
Наверно, они закапывают свой мусор в землю
Вместе с упрямыми девушками, волосами и газетами,
Горы которых вырастают к утру
Вокруг окоченевших тел.

 

 

На самом деле я живу совсем не долго.
Это оттого мне кажется,
Будто я так долго живу,
Что всё снова и снова повторяется.
Куда ни глянь – сплошные повторы.
Чёрные термосы с кофе, печенье
В пластмассовых тарелках, шум не золотой.
Ты приходишь. Он подходит,
Обнимает тебя за талию,
Обращается к компании и знакомит.
Улыбки, рукопожатия, его рука
На твоей талии.
Тебя задержат ненадолго.

 

Ах, эти седые политики, эти альте кнакеры!
Бывшие советники, дипломаты,
Заместители послов, близкие друзья мэра.
Они так близко, у них такая натянутая кожа,
Мягкие и пухлые ладони.
Они такие настоящие.
И этот контраст так бросается в глаза –
Старые политики и молодые девушки,
Студентки и журналистки.
Их приглашают специально.

 

Это не трудно. Не надо делать
Ничего необычного,
Только улыбаться, пожимать руки,
Задать несколько вопросов, попозировать
Перед фотографами.
Не думаю, что они вообще
Различают наши лица
Или запоминают имена.
Мы ведь все одинаковые.
Если вдруг мы встретимся снова,
Надо будет знакомиться заново.
Мы, в общем-то, тоже их не запоминаем,
Они тоже все одинаковы.
Нам эти знакомства бесполезны,
Гораздо интересней для нас
Печенье в пластмассовых тарелках.

 

Но попасть сюда
Легче всего в одном из этих форматов,
Будучи политическим альте кнакером
Или студенткой журналистики.

 

Мы приходим, чтобы поздороваться,
Рассесться в зале
И жевать по кусочкам лекционную пустоту.

 

И мы никогда не будем вместе.
Вот и всё, что вообще между нами возможно.

======================================================

Оригинальные тексты:

 

 

 

У цьому красивому і великому метро,
(Яке снилося мені в дитинстві,
Карта якого чомусь стояла між склами
На моїй книжковій полиці ще задовго до того,
Як я змогла нею скористатися,
Я просто знайшла цю застарілу на сьогодні карту
І поставила за скло,
Всі ці роки вона дивилась на мене, і ось я тут)
У цьому метро бували вибухи.
Коли вперше поїдеш до станції Автозаводська,
Хтось розкаже тобі: ось,
Отут його підірвали, це сталося прямо на цьому місці.
Сам знаєш, як розказуються такі історії,
Це найперше, що міг би тобі повідати інший.
Поділитися страхом значить багато віддати.
Ти зможеш усе чудово собі уявити.
Подивися, усі ці люди так само їхали у справах.
Хіба ти не бачиш, як вони зникли прямо тут?
І зараз, проїжджаючи цим маршрутом,
Намагаєшся не дивитися за вікна у пітьму.
А потім зважуєшся
І довго дивишся на своє відображення,
Просто собі в очі.
Потім настає станція Автозаводська.
Ти радієш.
Радієш, ніби досяг світла в кінці тунелю.
Ти не повіриш, але так і є.

 

 

 

А я і не знала, що в США
Мали місце всі ці перипетії навколо абортів,
І що чітка позиція в цьому питанні
Там залежить від партії, яку любиш.
Не те, щоб я була за аборти чи проти.
Мабуть я проти, але не треба мене повчати.
Мабуть кожен з нас або кожна з нас
Є одночасно випробуваним і випробуванням,
Але ти можеш помилятися,
Навіть коли все робиш правильно.
Тобі сняться ненароджені брати і друзі.
Прочуваєш в собі дітей, та не можеш їх полічити.
А іноді почуваєшся
Порожньою пляшкою з листом усередині.
Пливеш собі по брудному морю,
А в тобі лист у майбутнє, що він писав.
І доки всі кажуть тобі: змирися,
Повна пляшка до листів не придатна,
Повна пляшка потоне у морі,
Сенс повної пляшки в її спорожнінні,
Ти не одповідаєш нічого, ти їх ігноруєш.
Дивишся крізь них і нічого їм не говориш.
Можеш тепер цілий день говорити з собою,
Бо розмови з собою нарешті набули сенсу.
А коли ти народиш – цей сенс тебе покине.
Річки чомусь не впадають самі в себе.

 

 

 

Ти взяв у долоню
Пальці моєї ноги.
Знаю сама, ти ніколи не попросиш моєї руки.
Але, може, ти захочеш взяти мою ногу?
І що одказати тобі на це?
Хіба повідати, що моя нога без мене
Вже не буде така тепла,
Вже не буде моєю,
А стане просто собі нога.
Волосся з нігтями ще ростимуть.
Але навіщо вона тобі? Навіщо?
Добре, візьми мою ногу.
Навіть не знаю, чи змогла б я
Віддати тобі всю себе. Хіба частину.
Головне ж бо в любові до тебе
Себе не втратити, тобто голову.

 

 

 

Ти все бачила.
Він важко дихав, він дивився.
Потім підійшов і сказав: «Більше не можу».
Коли він знімає твою блузку, нетерпляче цілує,
Коли він більше не здатний читати твій погляд,
Ти по краплині його втрачаєш, втрачаєш щохвилини.
Він тече через тебе, як через лійку.
А за вікном пливуть баптистські церкви,
Зелені будинки і заводи.
Там ніколи не було вас.
Там ніколи вас не буде.
А потім ти довго тамуватимеш бажання
Попливти тими річками, що лишилися за вікном,
Вийти по хліб і не повернутися,
Сісти на кільцеву і не виходити з вагону ніколи.
Його стегно торкається до твого.
От і все, ви зрослися стегнами.

 

 

 

Думати про двох чоловіків одразу,
Звичайно, можливо.
Починати про одного, продовжувати про іншого.
Це як стрибати із ліжка на ліжко
(Маються на увазі не два яруси одного двоярусного ліжка).
Любиш лежати на двох ліжках,
Частину тіла лишаючи тільки для себе.
Часом стомлюєшся дивитися двома очима.
Бігти з одного кінця коридору в інший.
Очі заплющити, але кожним
Бачити іншого.
Одного вдихати, іншого – видихати.
Далі – вагатися, як на одному березі двох рік.
А потім купатися в обох перемінно,
Не встигаючи висушити волосся.
Засинати з одним, прокидатися з іншим.
А уві сні – йти стежкою,
Утвореною від сяйва двох місяців,
Небесного і віконного.
Часом чуєш, як кожен з них тримає тебе за руку.
Іноді одночасно ніжно цілують твої вуха.

 

 

 

Грішникам усього тільки й лишається що каятись
це їхня єдина дорога
якою їх веде проведіння
будь-яка дорога буде цією єдиною
і буде вона мукою і мученням

 

Мабуть Іуда так само сто разів перевдягався
стояв перед дзеркалом
і дивився на нього
собі не подобаючись

 

щось не те із цими сережками
ця куртка не пасує
щось не те із цим обличчям
ці губи надто бліді
щось не те із цією душею

 

Мабуть Іуда так само спізнювався на роботу
стояв на балконі
обмацуючи власні думки
їх не впізнаючи

 

щось не те із цими думками
щось не те із цією п'ятницею

 

 

 

Тепер, коли моя сусідка
По гуртожицькій кімнаті,
Яку звати так само,
Як Північно-Атлантичний альянс,
Яка мені в міру набридла,
Яку я в міру любила, тепер,
Коли вона полетіла
Їсти свої аджарські хачапурі
І купувати мені майку
Із написом «ЧЕЧЕН ВЕЧЕН», тепер
Я веду спостереження за собою.
Я випрала її рукавиці, замочені у ванній.
Полежала на її ліжку, знову заправила покривало.
Я зняла, а потім знову повісила її фотографію.
Поскладала і сховала до шафи її рушники.
Мабуть люди, з якими я більше не поряд,
Так само легко мене відпустили.
Так само швидко звикли до моєї відсутності.
Я добре знаю, що вона відчує, коли повернеться,
Зауваживши звичні речі на незвичних місцях.
Це трохи схоже на затаєний докір,
Зовсім трошки – на страх смерті.
Далі вона швидко порозкладає все на свої місця,
Наповнить кімнату собою і своїми
Невипадковими,
Ретельно підібраними дрібничками
І зрадіє.
І я теж зрадію.

 

 

 

Її сміття, не можна сказати:
О, що то було за сміття!
То було звичайне собі сміття,
Сказати б, одноманітне.
Найчастіше вона викидала
Газети і своє волосся,
Постійно ті самі повирізувані газети
І однакове довге не надто добре волосся.
Ще вона часто викидала хліб,
Цвілий і черствий хліб.
Ніхто у цьому домі, здавалося, не їв хліба,
Але хтось постійно його купував.
Забобонні грузини перед тим як викинути хліб
Цілують його.
Тоді це вже ніби не гріх – викинути хліб.
У Киргизії, якщо тебе-наречену вкрадуть,
І ти захочеш втекти з дому твого крадія,
Ти не зможеш, бо між тобою і порогом
Впаде мати крадія, або покладуть хліб.
Не зможеш же ти переступити через хліб?
Через стару жінку?
Зможу, думаєш ти, нехай ідуть нафіг.
Але тоді краще зроби це до ночі,
Бо переночувавши у домі чоловіка,
На ранок автоматично вважатимешся його дружиною,
Хоч ти і просиділа усю ніч у кутку, ридаючи,
Втечеш зранку – не поважатимуть,
Хоча і через хліб – теж не поважатимуть.
Одна фігня, коротше.
Киргиз матиме тебе майже без варіантів.
Твої полиці завалюватиме газетами,
На підлозі утвориться ковдра твого волосся.
Звий з нього гніздечко у цій юрті.
А як тут щодо сміттєпроводу?
І чи виносять вони взагалі сміття?
Певно, вони закопують своє сміття в землю
Разом з упертими дівчатами, волоссям і газетами,
Гори яких виростають на ранок
Довкола їхніх захололих тіл.

 

 

 

Насправді я живу зовсім не довго.
Це від того мені здається,
Ніби я так довго живу,
Тому що усе повторюється.
Куди не глянь – одні суцільні повтори.
Чорні термоси з кавою, печиво
У пластмасових тарілках, гомін не золотий.
Ти приходиш. Він підходить,
Обіймає тебе за талію,
Звертається до товариства і знайомить.
Посмішки, рукостискання, його рука
На твоїй талії.
Тебе не довго триматимуть.

 

Ах, ці сиві політики, ці альте кнакери!
Колишні радники, дипломати,
Заступники послів, близькі друзі мера.
Вони так близько, і в них така натягнута шкіра,
М’які і пухкі долоні.
Вони такі справжні.
І цей контраст так кидається в очі –
Старі політики і молоді дівчата,
Студентки і журналістки.
Їх запрошують спеціально.

 

Це не важко. Не треба робити
Нічого надзвичайного,
Тільки посміхатись, потискати руки,
Задати декілька питань, попозувати
Перед фотографами.
Не думаю, що вони взагалі
Розрізняють наші обличчя,
Не запам’ятовують імен,
Бо ми всі однакові.
Якщо раптом ми зустрінемося знову,
Треба буде заново знайомитись.
Ми, в принципі, так само не запам’ятовуємо їх,
Бо вони всі однакові.
Нам ніяк не корисні ці знайомства.
Значно цікавіше для нас
Печиво в пластмасових тарілках.

 

Але потрапити сюди
Найлегше в одному з цих двох форматів,
Будучи альте кнакером політичним
Або студенткою журналістики.

 

Ми приходимо, щоб привітатися,
Розсістися у залі
І їсти шматками цю лекційну порожнечу.

 

І ми ніколи не будемо разом.
Оце і все, що між нами взагалі можливо.