Спочиває під серцем,

згорнулась лагідно,

котиком-братиком

з чорного вулканіту,

тихенько муркає

на вушко сни та мандри,

іноді, кігтиком, протинаючи

плівку шкіри, з’являючись

на поверхні червоною

масною краплею,

ніби вишня стигне на

гілочці. Залюбки

грається з мишеням,

що живе у пульсації

великого соковитого

яблука, рухливого

всередині як годинник,

заганяє сіромаху, поки

не зловить, а потім

знов відпускає і так -

кожного разу.

Я знаю – їй нудно

в мені і колись вона

вислизне назовні,

вночі, а може і вдень,

щоб бігти, світ заочі,

у п’янкому від бузку

й хрущів повітрі,

голосно дихаючи,

примруживши жовтогарячі

очі, жодного погляду

не зронивши вбік,

на скляне павутиння тіла,

що прозорішає щомиті,

в зеленім льосі.