До Франциска Ассізького
Одеревіле небо видихає пар
Вогкість
перетягла даль на той бік білизни
і жодних настанов нема у плині часу
Пожовклі грунтові води
вивільняються, облегшують надра
і зависають десь аж над кронами
Оголена кора
входить в атмосферу
рівномірно високо
Повітря сповнене води:
душа запричастилася
в одягненім святково тілі,
зволожена холодним слизом,
брудна
Проміння
пронизує згустки молочної сльоти,
сушить моє дихання
Земля, що вкриває моє тіло,
розколена,
прагне задоволення -
кропив’яного тертя
Пронизані гіллям очі
бачать так, як бачить камінь
Неможливість стверджувати
викручує пальці
Біль від вогкості
біль від дихання в часи сумніву
М’язи, порослі мохом суперечності,
сохнуть і струшують обтяжені зеленню спори
Сірі твої речі запали мені в душу,
закутали мене у землю,
заповнили весь горизонт молочним тлом
і дали мені знову відчути присмак глини
І я умилася, перемінивши одяг,
бо пошук потребує чистоти
і сили
підняти кожен камінь
кожен камінь