Тінь-у-тінь
любити скаже - нам це навіщо - почнем любити
сплітати руки вплітати руки ламати руки
підемо в дощ і в дощі як риби гойднуться віти...
Тарас Федюк
1
…в чаші кімнати, у чаші покути сміху
скраплює потом віхола сміхова…
Кутик порожній. Наш домовик поїхав,
й біс його знає, хто його зігріва
диханням, нині вигнутим, наче лотос –
від обережних пестощів й гонгів ганг…
Потайки сутінки злизують сонний потиск
стінок зі спинки світла-сніговика,
що його зліплено з сміху, туману й слини
стель, зголодніло-снайперських – як зірки…
В соннім горнятку вкімначена Мнемозина
смикає пороху давнього язики –
і ті говорять, говорять…
А нам – до сміху –
в тріснутій чаші змовництва і таїн…
Ми течемо, як весняна грайлива стріха:
чаша – у чашу,
сміх – в безум
і тінь – у тінь…
2
… час затамовує подих звірятком покірним,
теплим калачиком нишкне в засліпленім світлі
тіней в кімнаті, що світ завіконний припинить
десь до хвилини трамваїв і вранішніх мітел…
*
В чаші кімнати риб смутку подерто на перли.
Ловлять ті перли пророцтвами страшно-залізними
ті, що сидять по кутках, – чи святі, чи померлі
босі кассандри, що голос їх тінями врізано.
Кволі кассандри – у китицях власного болю,
смішно-занурені в зашморги тіл переплетених…
Срібні пелюстки миттєвостей в глечиках голок
падають з кос їм на плечі,
тілами балетними
падають з неб їм на плечі збайдужілі тіні –
тіні, тініші за тих, що в кутках причаїлися…
Як вітряками, руками кассандри сплетіння
кар і нашесть, що вже йдуть, понапруживши милиці,
з вилиць стирають,
синці набиваючи собі,
крапельки темряви синьої в ротики кляпами
тицяють…
Але знання – як впольований соболь –
гатить у кляпи щодуху свинцевими лапами,
гатить і гатить –
й кутки шарудіють і терпнуть…
Темні кутки шаленіють, кассандріють, пнуться в тінь….
Риби-суми відпивають приреченість темну
й сходять покірно і легко на склеєні блюдця,
щоб їх в майбутньому випили, змучили, з’їли,
щоб причастили – виною, покутою, відстанню…
Голос кассандр із кутків набирається сили.
Тіні цілуються в вуха, що голосом врізані –
і – вже скривавлені,
і – вже заюшені лихом,
бачать: вже в чаші кімнатній світається повінню
лютої Півночі…
Але ще темно – від сміху…
Й ті, що в кутках, голоси і часи затамовують…
3
… в кімнаті, видиш, гойднуться тіні, як риби-віти…
Якісь створіння з заплічних міст по-мольфарськи вжарять
по срібних рухах повітря, котре так хоче жити,
що нам залишить хіба що острах, потоплий в жартах,
хіба що осад від рік осінніх, затерплих в небі,
хіба що острів кімнати з сумом, що рибопузо
пливе по тінях на північ долі, де – сонців небіж,
а сонце впало у сплячку вічну, як мертва гусінь…
Що нам залишить той, хто сказав нам сплітати тіні,
ламати руки, цькувати рибу, кассандр не слухать,
купати хатніх і волохатих у ластовинні
зірок, опалих в пилюку з личком сліпого духу –
ні свят-ні-бісик…
Що нам залишить отой-то, дивний?
Тінь-тінні ігри,
кору повітря,
прогірклий докір?
Гляди, як шкіра страхів з гніздечок на павутинні
кутків аїдних злітає тиші під білі ноги…
І всьо, що є, – невидимки-риби в кімнатній чаші.
І все, що п’ється – хіба що шкіра під світляками…
Й повітря в сріблі колише різні «на краще / нащо?»
і, як під камінь, під нас нечемно тече- зникає…