Досвід помирання
Дата: 07 Серпня 2014 | Категорія: «Філософська лірика» | Перегляди: 747 | Коментарів: 1
Автор_ка: Оля Мальченко (Всі публікації)
Найвище знання – вміння помирати і відроджуватись одночасно
Вчись помирати – поки не відчуєш політ
__________
Чорна квітка... Твій обрій звабливий і минаючий. Хто знає, як відкрити нам незбагненне? Твій напій, чорна квітко, отруєний ними, – Мистецтво, Зілля, Кохання. Хто подасть знак зачарованої відроджуючої смерті, хто полином посипле очі безслізні наші? Де досвід входження в її лоно чорне? Смерть…. Тебе пізнають обрані...
Зілля. Ось наллємо шукання у райріг помноження сімені твого виношуючого прозріння.
Це сліпці нам подарували вири у спраги до зілль! Наркотичні сполуки зелених лугів і пишнотілих земель – твій подарунок нам. Щоб ми наблизились до лона її чаруючого.
Зілля – найідеальніший досвід смерті.
Воно найближче до сліду тимчасової смерті. Тіло, лишаючись, дає нам силу повернутись, а дух, шукаючи політ, віднаходить мудрість помирання.
Митець. Митець чує голос смерті, що спонукає його у творіння йти, спускатися в безодню лоскоту землі, що квітку напува сочистим замахом у затінок сну. Свідоме помирання, занурення важке, але терпляче – він може ним володіти! Син смерті… Те його особливе, що може він володіти таїнами входження – й повернення. Сон смерті – його натхнення єдине.
Кохання. Має декілька рівнів помирання. Тілесне в обрії його – фізична смерть. Духовне – наднадра плоті в’язкої смертельної згуби. Так! що відродить. Шукаємо… на тому боці той, хто голосом своїм веде у дійсну радість смерті.
те, що називають Хворобою. Попередження велике. Приймай її як свій закон мінливий. Відродження – найсильніша туга хворобливих. Та ми втікаємо, бажання свої висушуючи не вагомістю пащі, що наблизилась і дихає нам у повіко. Вірна помічниця. Сповнимо ж вдячними уклінами її послання, що шле вона, як останні…
те, що кличуть Божевіллям. Сині мандри світами смерті (вона дозволила), але без передання досвіду. Межа між світами подолана – але той голос без відповіді… Тисячоліттями ми можемо блукати, не знаючи, що ще живі.
Жрець. Найщиріший коханець, твій, Квітко! Він приходить і йде, коли зажадає видобути спрагу для буття світу. Той, хто вміє тлумачити. Той, хто знає межу зілля. Той, з ким змагатися вічно буде… смерть. І не поборе, бо він єдиний знає лабіринт квіткових чорних змов. Він передасть – і вже не спочине. Мисливець, що полює на змагання. Рідний шепіт твій він чує кожну ніч…
Воїн. Той, хто бачив і відчув її надра. Їх вабить війна, бо в коханні вони помирають найперші. Сліпі закохані. О, так… піхва вас поглине… той, хто вбив, буде вбивати вічно.
Жінка, яка народжує. Ти маєш непередаваний досвід смерті. Вмирала та, що вже дала життя. Прозріння твоє велике. Але згерметизоване тілом, крізь яке квітка посвятила тебе пелюсткою жіночого лона. Ти та, що приймала щомісячне її знамення. Що ось вже скоро ви зіллєтесь у радості любові сестер, що пили одна в одної смаки. Вона кров'ю тебе освячує. Тож чуй її голос у духовности жіночого всотування. Не бійся ж сестри своєї….
О, те, що вона дарує нам, дітям своїм, – не тільки темний образ Домівки вічної всеголосної. Хтось поринає в пекельну безодню – це попередження! Там безлічи світів… Вчись помирати – поки не відчуєш політ.
1