"Доброй ночі, м..."
Спека жбурляє вітер, як ніж – у спину.
Цегла крихка – повітря. Дірявий дзбан
тулиться в горло. Нам відбирають слину.
Нам не лишають – тиші, ходи і Сина.
Нам роздирають бані – «ім’ям» Отця.
Ті, що колись-ніколи сиділи – в чаї
чащ, із багаттям – навпіл, лицем – на трьох, –
нам, наче мумії – часу, – не вибачають:
нас і себе, і сипких немезид одчаю –
темних курганів, і зерен, забитих в льох
цвяшками-сніжками, й нас… І – по колу-колу –
голкою вилиці труть собі, наче трут…
Наші могили здирають зі шкіри холод
літа пекельного. Наші дощі – із колив,
і фантастично розплескують каламуть,
і постають – в деревах горілих, в кисні
з вуст невидимок, сутніх у кожнім з нас…
Наші сумирні гори, відьомськи-лисі,
труться щоками до висі – чаклують висі,
хоч трохи висі! – і правди… Щоб нею гравсь
сонний дітлах-ангелик – у
веред-вечір,
у парасольку Оле, у дім-як-дім…
Цегла повітря дряпає рвані плечі.
Дзбанки життя цятки одягли аптечні
та молитовні й жевріють, як путівні
спомини у безнебессі…
…а ті, що «ті, що»
–
рідні такі, аж «а в
е…» – і проковтнуть –
нам відбирають різаний контур тиші,
не вибачають – дишла, яке не вийшло
так повернути – «крутєм»
– у грудях Крут…
Любі, добраніч! Хай вам присниться поле –
привидом в небі. І стежка – зі слізних жаб….
Ріки молочні, що цуциків смертю поять.
Казочка Каям, що в лоні збирають – «воїн»,
і Херсонесами біля морів лежать…
Хай вам привидиться – чаша, і третій Янгол.
Хай вам навіхолить подушка подушок,
аби накрити обличчя отих безтямних,
що вам – байки – про як плакала бідна Таня,
бо не топився, як м’ячик, її мішок,
із однокровною… Хай вам освітить ранок,
як чистотіл – чащоби, – забуті сни,
що не минають, мов цятки від слин вітрянок,
що з ними маєшся – з хижими вітряками, –
бо налітають на копчених фазанів…
М’ятний добраніч вам! Ситий. Товстий. Пухнастий… –
Потойбіч. Не доторкаючи, бо – «убьёт» .
Наші чаї гіркі відійшли – як щастя
вперше закоханих. Нам залишили – наступ
задля повернення – в спокої жовтоайстрі,
що з них бджола причащається сну й свобод…
0