Нам вистачить землі
Нам вистачить землі — землі-рядна —
лягти і спати — рівними й простими,
посіяними в ніч, що проростуть
у двох словах неправди під черствим
зомлілим хлібом... Вроджена війна
зрівняла пальці зрощені й сивини
з отими пухирцями, що — і ртуть,
і крихти дзьоба, і жагу — рости
на полум'ї та попелі «рідні» —
плекали — як узбіччя — подорожник...
І вихлюпнули — кіммерійським снам
і скіфським жилам, втоптаним у пласт
сновид, що забувають... Мокра тінь
не-пам'яті іще боронить кожний
нечутний зойк околиць, але нам
не-пам'яті ніхто вже не віддасть:
як нежитю не віддадуть ліси
зогнилим воям листя. Як сухотам
не віддадуть небіжчиків. Як злим
не повертають небажання зла...
Наш мир кричить на круки-голоси,
як шибениці — від судом босоти,
бо вкотресоте з нашої лози
коза сусідська щипле — і вгруза
по вінця в потрохи...
… багряний дим —
у клубах зим. У теплих клубнях весен.
У кублах, де вже й сіно чує смерч,
і яйцям з-під не цокнутих шкарлуп
пожежа пахне... Дихання орди —
з-за спин... Не спи!.. Невпинно з «просто бевзів»
надує інших... В небі висить меч.
Чи візьме небо з ним червоний шлюб?
чи буде тихим— як лиману гладь,
чи родимка на вилиці криниці
із місяця, чи втрата, що свербить,
але — мина, бо світ — вервечка втрат?..
Ми їли цей рожевий мармелад
з надій і сонць, сумнівно чорнолицих.
Ми були — пси, що привид-єзуїт
їх годував ( за це йому — «віват!»,
і нам, на жаль, — також...)
… не так?
Ходи,
антиподе, чи вороже інакший,
вчорашній друже!.. Вроджено-чужі,
ми мазані війною, що — одна —
супроти беручких... Хай нас хита
на різні боки, ми з одної чаші
спожили болю. Тож його заший —
в нас вистачить і волі, і рядна —
на сорочки і хліб, черствий і правий,
на землі, на шляхи і переправи,
на небо, що з долоні вирина...