Бредуть вечірніми містами бездомні коні і хорти,
і не ховає наготи – напіввідкритими устами –
тонка мережка. Можна йти.
Катуй мовчанням похітливим достиглу плоть, не пий вина, –
та безнадійна і хмільна душа твоя вже чує силу,
напнута стогону струна –
напнута древньо, безсоромно, крізь кожен нерв, крізь кожен паз.
Таких коней ти зроду пас, та не наважився скоромно
губами зняти перший «аз», 
що «єсмь» зоветься. Біла злива наповнить днище пустоти,
хоругву першості спусти. В саду колише вітер сливи,
і засинають несміливо
щасливі коні та хорти.