... неначе комахи...

---

… такого літа більше не буде. комахи –
уявні, немов вітряки, – розтрощи та цьомай.
сонце припухле в кишені, мов жуйка, пахне,
змученим язиком.
лагідні хромосоми
золотого вітру просять інтиму.
згідні
на холодний килим та електричні рухи.

… навісна механіка кульок, мов сон, блакитних,
зачерствіла агонія бджіл, що лоскочуть рухи,
тіньова скульптура з привидів,
півконсерви
кримінальних подихів (памороззю – по згадках…)

безтурботне «поряд» кусає ошийник, стерво.
здичавіла кров ковтає ванільну ватку.
вітряки гойдають землею, немов коханці
простирадлом.
язик заклинює у скарбничці
язика.
метелики в грудях непрані танці
зачинають, мов псих – нормальну в психіатричці.

… і не буде більше, знаєш, такого літа,
коли сонце припухле, неначе комаху, чавиш,
і ковтаєш сок, занадто солодкоквітний
і занадто пестливий, наче зімлілий щавель,
і гіркий, немов вітряки, що по них – і ніц не
спіймаєш…

… синцем на небі пече літак і
метелики в грудях кусаються міцно-міцно,
уникаючи погляду вічності-санітарки.

---