сказати "стій"

---

Вологий світанок торкався готельних стін.
Упав у її волосся з потребою заблукати.
Дитинко, ніколи не пізно сказати «стій!»,
спалити цю гру, зупинити гарячі карти.
Вона ще дрімала. І стрази її рушників,
і мислі, обшиті хутром, і простирадла,
різні, невинні…Слухала, як шепотів,
очі пальцями розтирала.
І доки ще спала роздерта на клапті земля,
доки скупеньке світло ще плавало коридорами,
він кістку зростив у горлі ніжнішу за немовля.
Так і пішов, лишивши нелюблену тінь, поля незорані.
Кому заповісти вологу тривожність рук?
Кому віддавати набутий досвід за так?
Згорнуто бізнес, і Бог, як хірург
ворожить йому на долоні розквітлий Ірак.
Дитинка проснеться, доп’є гранатовий сік,
піде в гуртожиток, ігноруючи домисли й пари.
Таке з нього серце: так просто, взяв і відсік,
простіше за епіляцію чи ще якусь кару.
Дитинка жила: крізь хронічні затримки, замкнутий біль,
бакалявр, конференції, злами дипломи.
Собою пишалась. Брехала сама собі,
на дечому ставлячи крапку (а часом і пломбу)…
…Та іноді – наче скабка – « А раптом він…»,
отак серед ночі – непрохано, несподівано…
І місяць обом виринав молодий, як дельфін,
і міна в автівці гніздилась під теплим сидінням.
…Густа шоколадна темінь м’яко ішла на спад.
Вона палила щоденник, закреслювала гулянки,
ридала, щедро і юно, як виноград,
коли його тінь розліталась на пил і уламки.
«Пішов! – кричала, - мать його так, пішов!»,
а він ще не відав, для кого чорніє ніша.
Слухав, як тілом крокує незграбний шов.
Чим далі – кроки ставали тихіші.
27.02.2009

---