Сніжинкам першим
Дата: 29 Жовтня 2012 | Категорія: «Любовна лірика» | Автор_ка: Маргарита Ротко (Всі публікації)
| Перегляди: 729
… немов льодяник – в роті циклу доль –
я, ти, чекання, місто… Небо вклякле
з пакунку хмар по крихті валідол
видобуває, наче вовкулака-
вітрисько – тугу з тих, хто сам на сам
із вітром…
Нам – ще рано. Ще – як діти,
по кісточки зайшовши в небеса,
сніжинкам першим пробуєм радіти, –
розчинним шкіркам снігу, що піде,
а ми собі залишимся – рубцями
на підборідді смерті….
Каркаде
пожеж осінніх у слоновий замок
губ смерті затікає, наче звір –
у чобіт Ноя.
Що тобі до Ноя?
Розчинні вівці снігу повадир
небесний обгортає рідиною
імбирного асфальту і піжам
медведиків-ліхтариків…
За муром
семи вітрів півмісяць, як хижак,
полює на озоряних лемурів,
що ловлять сніг губами – й гублять, і
зриваються, як кішки – з підвіконня…
Ми лишимся – рубцями на воді
в очах ще не відкопаних драконів,
що люблять сніг, і зорі, і любов
калюж розталих – до небес розчинних,
й дивитись, як сліпий драконолов
списи дощів на золоті піщинки
в очах часу спрямовує,
як гній
з часу печалей витікає,
як на
смертельній тиші кров’яні вогні
випилює скрипаль сузір’я Вагнер…
Ми лишимся – як руки скрипаля –
на тиші снігу, що піде в солдати
назустріч війську втрат, які земля
вкладає в зимне небо лячно спати
і випадати миттю півбуття
снігів – на підборіддя ніжних тварей….
Повітря, наче збуджене дитя,
в пісочній ямі на сніжинках варить
розчинну радість снігу, що, як ми,
не лишиться у нас…
Але рубцями
на щічки часу ляжуть килими
із поглядів, торкань, із снігу, з нами
зануреного в сніг, який піде
назад у осінь – на санчатах болю…
…ми падаємо.
Нас губами день
дитинно ловить за деревоголі
лапаті душки – наче перший сніг…
На рукавичках, на щоці, на тиші
ми танемо…
Й льодяникові сни
малюють нас в обіймах інших-інших –
водою, на якій – рубці й зима,
й ковчег, примерзлий до непарних звірів,
і небо, наче згублена земля,
ні в сніг, ні в нас, заніжених, не вірить…
0
Авторові-респект!Зачарували просто!.. +5!