…орендована вічність – мов жуйка в дельфіновій пащі:
м’ята мнеться годину, а потім той смак – наче з німбів
випадкових святих добувати – спасіння, – хіба ж ти
його вичавиш? Ластами?

…всі потопельники ніби
потонули в долонях диванів – хто має дивани,
причаїлися в мушлях під’їздів з довершеним кодом.
І інстинкт «рятувати» стирає підсолений «ваніш»
із блискучого лоба дельфіна – він, наче колода,
засинає (аби не жувати), як гурія-нічка
простирадлом м’яким свій живіт підстилає інжиру
губ задумливих рибин в останніх міських електричках
й білим рибкам, що з острахом по крокодилячій шкірі
(чи по Нілу?) асфальту пливуть між стовпів та автівок,
і не знають, як нафтові чорні троянди полюють
на зірки, як ворушаться чайні, підступні та хтиві,
теплі щупальця, як вередливо звучить «алілуя»
у котів, що в бік півдня накрилюють лапи –
«В Зімбаабве»…

Білі риби не бачать.
Дельфін засинає.
Мов жуйка,
орендована вічність прямує вглиб горла – так кістка
ніжно ковзає в шлунок гурмана, а може, в лаштунки
натурального одягу шизи старої модистки.

Так троянди з хвоста алігатора падають в вази
для собак.
Так ліхтар забиває стару, поточившись.

Білі втомлені риби не вміють вві сні рятуватись.
Ампутованолобі дельфіни дрімають у діжі
вічних сутінків.

Ходить вода.
Їй безпечно і м’яко.
В ній перлинять вітрини.
В ній легко вагітніє місяць.
Й, затуляючи стебла потоплих кульбабок і маків,
в ній ростуть – щоб дивитися – вічності – тихі нарциси.