мінотаври
замки язички проковтнули уперто мовчать
завмерли сузір’я на вістрях прозорих виделок
є схованка звір за спиною і оберт ключа
край скла біля ока тож кліпай повіка-метелик
бо ікла що пнуться з щелепи під гострим кутом
сверблять і вже знають твій лагідний ягідний присмак
іржавіють пальці старіє залізобетон
ховаються люди від ночі у засклені призми
по напнутих луках стікає гаряча смола
на нас – мінотаврів – у місті розставлено пастки
у лучників гострі зіниці і мідні тіла
біжи і молися не впасти не впасти не впасти
біжи місто-мушлю як равлик неси на собі
у всіх нас болять татуйовані крила на спинах
і кожен із нас – мінотаврів – народжує біль
за осінь свою не зачавши ні доньки ні сина
в просторих садах облітає останній горіх
цигарок палаючі пальці впиваються в ночі
терпіння й мовчання – це боги безжальні до всіх
мовчи недарма твої губи заклеєно скотчем
у роті росте виноградна плодюча лоза
висотує воду з легень що наповнені димом
остання дорога що зветься дорога назад
тікає з-під ніг і навряд чи прямує до Риму
тамуючи віддих насилу продовжуєш рух
ми ріки ми ріки ми маємо русло і виток
та нас – мінотаврів – зима перетворить на брухт
сніги входять в місто своє вимагаючи мито