Діти грають померлих, гуляють по сходах вгору, збирають посмішки сусідів, роздають їм мигдаль і фото себе кремезних, майбутніх.

1.

На першому поверсі двері одчиняє містер Флореску – квітчаста голова, борода-рододендрон, людина, народжена для стояння біля вікна, істота, що відкидає хребет у ґрунт. Довго росте навстріч, роняє нігті один за одним, брови його на півлиця, мова його груба й голодна, наче вівця.

Містер Флореску, улюблений паросток, вигин балконної арки, розлите в повітрі листя, морда Горгони, що на шиї твоїй повисла й муркоче, як було в 35-му, 48-му, 112-му безликому часі. Містер Флореску, заражений гупанням світу, його марнотратним вмінням вбивати, думає плющем і геранню, душить бильця і ґрати, плюється тванню, оповідає:

Про себе, народженого від кусня глини,

Матір, коханку мертвої людини,

Імена чаклунів, імена їхніх імен,

Рослини, прив’язані до рамен,

Провідну зірку без назви,

Згорблену тінь дороговказу,

Братання з дикими звірами біля вогню,

Сповідання сухому пню.

 

-         - Пане Флореску, ваша поштова скриня забита травою,

Лисячим пухом, корінням, іржавими вістрями, головою

Незнайомця, звуками його мови, широтою його плечей,

Пане Флореску, тепер ви маєте інший розріз очей.

 

-            - Єво, я чую тупіт твоїх ратиць, стукіт твого м’яча,

Дзижчання вітру в порожніх вухах,

Жар від суконь, розпечених шелехом по ночах,

Промоклий голос твій у саду.

Я розповім тобі правду

Про брата мого у скрині,

Він живий і понині:

 

«За тим пагорбом височить фіолетовий стовп –

Спорожніла вежа Драгомірешті.

Один мертвий її стереже,

Він ходить за мною назирці,

Наступає мені на п’яти.

Він не схожий на мене –

В його грудях дві дірки,

Через них чути півсвіту,

Крізь них видно лиман

І шерхіт каміння на березі,

Порослу вітрилами стіну,

Бороду, що лине по вітру

І бризками опускається в піну.

Вночі вежа переходить на інший час,

Безжальний і голий.

Мармурові сходи проростають маком,

З портретних рам вистрілюють незнайомі голови

І котяться по червоних схилах,

Силуючись стати знаком.

Стіни відсвічують перламутром, випльовують кальмарові кільця

І, напинаючи повні груди, з гуркотом стікають на бильця.

Вежа тріщить по швах,

Салютує цеглою, друкарськими символами, мідяками,

Переливається диким ірисом,

Розлітається птахами, повзе жуками.

Зранку мертвий сам повзе без упину,

Потім, втомившись від метаморфоз, лягає вниз,

Накривається пилом, дивиться через хмиз

на іншу землю,

Ловить губами вітер, опускається вглиб,

Обіймає коріння і сотнею позабутих мов

Шепоче комахам про риб».