За тим пагорбом височить фіолетовий стовп –

Спорожніла вежа Драгомірешті.

Один мертвий її стереже,

Він ходить за мною назирці,

Наступає мені на п’яти.

Він не схожий на мене –

В його грудях дві дірки,

Через них чути півсвіту,

Крізь них видно лиман

І шерхіт каміння на березі,

Порослу вітрилами стіну,

Бороду, що лине по вітру

І бризками опускається в піну.

Вночі вежа переходить на інший час,

Безжальний і голий.

Мармурові сходи проростають маком,

З портретних рам вистрілюють незнайомі голови

І котяться по червоних схилах,

Силуючись стати знаком.

Стіни відсвічують перламутром, випльовують кальмарові кільця

І, напинаючи повні груди, з гуркотом стікають на бильця.

Вежа тріщить по швах,

Салютує цеглою, друкарськими символами, мідяками,

Переливається диким ірисом,

Розлітається птахами, повзе жуками.

Зранку мертвий сам повзе без упину,

Потім, втомившись від метаморфоз, лягає вниз,

Накривається пилом, дивиться через хмиз

на іншу землю,

Ловить губами вітер, опускається вглиб,

Обіймає коріння і сотнею позабутих мов

Шепоче комахам про риб.