Лущиш із себе час, наче сохлу шкіру
Дата: 18 Липня 2014 | Категорія: «Універсальна лірика» | Автор_ка: Галина Танай (Всі публікації)
Редактор_ка: да | Зображення: можно | Перегляди: 769
Гойдаючи у горлі глевку задишку,
Доки чекаєш ранкових новин з кордону,
Бачиш у кожній церкві снайперську вишку,
Втиснену в суміш зелені і бетону;
Лущиш із себе час, наче сохлу шкіру,
Змотуєш пам'ять брудним зашкарублим бинтом,
Щоби згадати те, що звалося миром
і відмінилось Дантовим лабіринтом;
Щоби іти розніженим теплим містом,
Нести притишені дзвони у піднебінні,
І у вітристо-шовковім падолисті
Чути прозорий шепіт передосіння,
Наче й не знав, як страх пригина хребтиння,
Мовби не чув, як земля масна і кровиста,
Що не прийма ворожого труповиння,
Булькає, ніби чорне розбухле тісто.
Стягуєш з себе час, мов брудну сорочку,
Ніби найбільші розкоші - це забувати,
Як вибухають болем гарячі точки
Сонного мозку в морокові кімнати,
Ніби тобі не сниться твій власний цвинтар,
Ніби мерці не приходять до тебе в постіль,
Ніби на кожен подих східного вітру
В тебе не ломить наново зрослі кості.
Ти і не знав, що сонце чужого степу
Випалить на зачорнілих твоїх повіках
Лиця усіх героїв цього вертепу,
Що загатили трупом безводні ріки;
Ти і не знав, що біль пророста у м’язи
і сповиває пам'ять правдешньою плоттю,
Поки твоя душа вчорашнього в’язня
в’язне у розтривоженому болоті;
Що голоси зринають зі споду тиші,
Плинуть між нами, немовби німі посланці,
Доки не знайдуть руку, що все запише
І збереже їх трем у судомних пальцях,
Спише усі борги у небесну касу,
Викрутить стрілки сонячних циферблатів.
Все, що потрібно – пам'ять і трохи часу,
Все, що ти мусиш - вивчитися прощати.
0