Не клич ім’я. Йому болить негода,
і затишно – в тваринних лапах тиш.
Блакитна спрага голоду холодить
форелям слів дзеркальний видих між

невидимою сіттю – й глибиною,
бо ми ріка нівроку – кам’яна…
І кам’яні рибалки за спиною
з нас виловлять і часу, і вина,

і спрагу до ведмежої зимівлі,
і рибу безіменну, наче світ…
Не руш ім’я! Воно спожило зілля –
і поза нами у кубельці спить

і бачить: у нестворенім камінні
танцює-в’яже нитка потайна,
і поглядами предки і предкині
розгойдують майбутнє полотна,

що стане їм – сорочкою і домом,
печерою, рікою… але цить!
Іще імен не знайдено нікому.
Іще немає назв, і на ловців

тому ще ходять і дощі, і душі,
і все так близько, що – хоч до Хоми…

Не руш!
Якщо ти іменем порушиш,
то світ – не світ, і ми – уже не ми…

Із подушок і затишків статуї
втечуть, і дзенькне камінь у дзбанку,
як ти мене – звичайним – нагодуєш,
немов русалку – іклом часнику.

Зчерствіє хліб, що називався «нині»
і був прозорим, і – хоч псам – на пси…
Хіба що предки в темнім павутинні
здіймуть, мов прапор, білі голоси,

повчально-лячні…
Не турбуй… Ведмежо
зимуй крізь літо – в нашому кублі…
…як дерево, притулене до вежі,
як риби, що гойдають кораблі,

як спрага, що вплітається у камінь
окрайчика, мов апельсин і грип, –
якщо ми мовчки в тій, що…, заблукаєм,
то виловлять небесні рибарі

ще трохи часу і вина, і річки,
і таємниць небалакучих люстр…

Як страшно вітер тріпа вікна!.. – й тричі
мов кульчик липи, із древесних вуст
паде ім’я…

І – все, як все. Як було.
Тече ріка, важка і кам’яна.
І таїна, набрякла сірим мулом,
їй ще болить, але мине. Мина.