Ніч пилась, як Почайна. Почавлене серце-гвоздика

і гігантський лимон… Похлиналася тиша дощем.

І спинялась долоня, немов заблукала таксівка,

за печаль до мовчання з розірваним коміром «ще».

Тектонічні дзеркала пасли свої первісні плити –

дві землі, дві води, пів-повітря в горнятку плеча.

Кожна річ підглядала, мов той василіск посполитий,

оповитий у заздрість… Туга золота алича

в обладунках бджоли вигравала імпресію меду

на сомбреро гарденій в міцних закапелках вікна.

І якісь голоси то спинались на ребра абетки,

то губилися в них… Потойбічний ліхтар витинав

з наїжачених стін гостроносих закруглених звірів,

що кололися в руки, бо ще – боягузи й малі…

Світ іще не почався. Любов, наче мирна сокира,

нависала над садом. Дерева ще сонце пили

без намордників любощів фавнів… Ще тринькала сутінь

на розплетених косах… Таксівки – іще світляки…

Та вже чули пороги того, хто впускає застуду

у вогку прохолоду чудес, що віками текли

з неземного – в наземне… Вже речі шорошили вуха,

і лимон у гвоздиці ховав, наче кулі, кістки…

Ніч почайно спливала. І плакав неторканий кухоль,

як самотня свіча, – на зів’ялих слідів  пелюстки…