Аксіома зникомості

---

…а волосся тече, наче ртуть, у птахів
утікацьку ріку – поза всесвіт безокий…
Затинаються в білій журбі вітряки.
Зупиняються сльози – у дереві соки

так відходять сезонно. Та тут – не сезон.
Аксіома зникомості дива у диві.
Бусурманське прощання, мов хижий циклон,
наступає на п’яти. Мовчу, хворобливо

потонувши в тобі – у землиці скляній,
під хрестом на могилі хреста і заліза.
Через те, що до хмар відтремтіли столи.
Через те, що часом усвідомлюєш пізно:

не допросишся снігу у білих вершин,
не поблякнеш від темряви мокрих пожарищ...
…підрукавний ангелик тебе довершив
паперовим журавликом. Зоряні шкапи

удавились болотом, де з-поміж осок
найкрасивіші – чорні коханці на муках…
На очах-мідяках літургійний пісок
розцвітає, як серпень – у збуджених мухах.

Не болить голова. Не сверблять різники
у келішках печалі. Натомлений амок,
накурившися бігом, забиті зірки,
мов перепілок, пестить ножами-руками.

Вкаменований демон-вішак. І віслюк
із веселкою сохлою в ніздрях… На східцях
прорізається заповідь «Не…», але звук,
не сказавши, що – не, сам по собі скінчиться,

як вся лірика світу.
… на хрестику тиш,
на розп’ятті годинника – словом і димом, –
із лицем потойбіччя журливо сидиш
десь далеко-далеко – раніш від людини

і пізніш від останніх у ліжку життя…
Й – ні сніжинки не дась. Ні півкотика склянки…
Лиш січневі вершки по землі – Божий дар
скла і снігу – птахам відправляють слов’янку…

---