Промов мені слово – хай буде воно самурай.
Один з каравану несправжніх, у колесі білки
застряглих по вуха. Нехай під реліктовим гінкго
воно буде духом, голодним до світла вмирань –

так ніжно і боляче – від рукавів його сліз.
Від поясу чорного вихору тиші, що впаде
на масляний шепіт солоного сонця в лампаді –
холодну закуску страхіть, що зарання збулись.

Збулися зарання. До того, як їх передчув.
До того, як їх напророчили кава чи розум.
До того, як ніжні сильфіди і квіти ерозій
торкнулися скелі сумління губами дощу

з підземного неба. До того, як стало однак:
вживати з-під крану цю ніжність із хлоркою звички,
вбиратись у  потяг, котрий у цім віці не личить,
як біле й смугасте; носити на пальці вітряк,

порубаний штилем на тонко, чи пастку – в ребрі,
ходити з торбами від щастя до майже – благати
чи хати окраєць, чи вибуху пляшечки хати,
чи висі із маслом, чи сирної дірки в горі…

….гримів телевізор, і вершники штири у нім
іржали з-за шкла – що аж дряпали синє повітря.
Котів за вікном позмивало плачем Геракліта
(за нами чи просто?) Повзли мовчазні таргани

двох стрілок, охлялих і  кволих, бо тиша – з отрут
найперша і проста, як борна – із зародком світу…
Збайдужілі сили слова силували сидіти,
немов  партизанів у хащах аїдових руд.

Чар-рута калачиком спала у травах сухих.
Була ікебана з людей і зачинених мертво
на холод і протяг дверей – мов накладене вето
на право цвісти в трясовині, на лонах страхів,

продажних, як доля кожнісінька, обрана за
надріз на печалі, кидок від Даждьбога – до Бога…
Звертання дивилось із вуст, як звіря – на дорогу,
коли продавати звіря це несуть на базар, 

та ні – не зривалося… Нишкло. Криваво на клей
тулилось до губ, наче меч – до стегна самурая…
Ламкі шестилапи кутково-павучого раю
дивились на те, як це ніжне мале догоряє,
немов хризантема  в багатті осінніх алей, –
так ніжно і боляче … –
куций словесний дивак,
із поясом чорного вихору болю, що впаде
до того, як ти передчуєш вигнання із саду,
до того, як змовчиш, аби так мовчати відтак….