Відчуваєш

---

Цей білий світ — березова кора,
по чорних днях побілена десь звідтам.

Ліна Костенко



Ти – відчуваєш? Цей дзеркальний світ…
Фонтан у вазі. Ринок дум і моркви.
Чиїсь слова – холодний керамзит.
Чиїсь прощання – наче з натюрмортів

із яблук-глеків не забрали, а
 вписали постать, і – хоч клич Прокруста.
Канапа. Світло. Пальці в зраді скла.
Засох балкон, і проросла робуста.

І та гірка побілена кора…
І музика – на кінчику міжсліззя.
І горобці затемнення заграв
 пакують у стурбовані валізи,

йдучи в падіння. Павутиння тінь
 термосить журавлів, гірких, мов жуйка
 твої ста лиць у дзеркалі видінь,
твоїх століть ходіння крізь лаштунки

 своїх терпких хотінь спізнати злам
 душі, коли тайфун, прип’ятий міцно
 до тіла-буди, чує запах скла
 і дерева, що не встига молитись 

і – з коренем, і пси – скликати час 
агонії – сідлають мінарети,
стовпи, будинки…. й сиве дитинча
 надхмарне задивляється в карети,

що, мов швидкі, повзуть у вишину,
де – вічні вишні, і щовічність – більші…
Хто це спізнав, той – танець бурштину
 на світлі. Хто ще – ні, ті серцем вийшли

 у той бурштин. Нащадки пластунів,
не годних навіть землю проковтнути.
Відбитки цвілі. Тіні на стіні
 аморфних риб, сумнівно прямокутних…

 …а є кора. І світлий пароплав.
І музика, що ріжеться – до м’яса.
І клоуни у зашморгах тепла.
І табуретка втраченого часу.

І горобці з валізами заграв,
засмажені тайфунами живими.
І той, хто спокій – в подарунок – вкрав
 і в повнослізну зливу тепло вимок

 до серця. І – смаколики страхіть
 нічних – про щастя. Й дощ над океаном…
Ти відчуваєш? Хай тобі болить –
нехай тобі про це завжди болить –
так солодко, солоно, бездоганно.

---