Злі духи існують. Їх віддих – падіння каштанів,
отрута подряпин і ліки роздмуханих темряв,
парфуми обіймів у цвяхах, як панни, ошатних,
гербери світанків, зачеплених в небо за ребра,

що кров їх стікає по шибках, мов голос пекучий,
з образою-змійкою… Глянеш – а кільця вже душать…
Чи встигнеш пошитися в жертви, чи в дурні, чи в учні?
Чи зрушиш з повітря, зануривши в ртутну калюжу

потилицю в обручі з хижих розхристаних грифів-
півкроків прощання із дзеркалом кроку до «поряд»?..
Злі духи годуються снами – зростають в каліфів
на вічність, засипану порохом в вигіркле горло.

Злі духи годуються нами. Ми втомлена їжа
на точці перетину ліжка й лаштунків між плоттю
і подувом серця. Губами солоними тиша
вливає в нас шторм на закислім гарячім болоті,

вливає в нас вітер гоморрський з гомеровим зором,
вливає в нас пустку із зла – абсолютного, наче
долоня в долоні.
Ми хворі.
Ми зцілимось скоро.
Так зцілимось, що аж земля попри гори заплаче –

камінням, білішим за чайок, вільнішим за квіти,
металом, міцнішим за відстань і легшим за пір’я…
Злі духи, б’ючи у слова, починають радіти.
Вони в нас, як пращури – в вицвілих правнуків вірять.

На точці перетину болю і цукру завдати
того ж таки болю, на точці перетину з ними
вони у нас вірять…
Дивись! – як стоять мінотаври,
на темних фіранках тримаючи зілля-насіння

міжнамного зла у заюшених хмарами пащах, –
причастя до вбивства. Пришестя занедбаних духів.
Вони вже існують. І вулиця кроками плаче,
й будинки-бетховени мружать ліхтарики слуху,

загаслі від променів-ребер, подертих на клапті.
Образа-змія підколодна звивається в корчах…
Слова пробачальні вбираються в лати, як в пальта
із люті лютневої теплої пружньої ночі,

що гріла в нас лапи – і крига скресала під ранок,
й багаття горіло на точці перетину «люблю»,
й злі духи вмирали в прозорий морозний серпанок
на жовтім бетоннім лататті шкарлупи-халупи,

і ми їх з’їдали – як ліки від ранку і темряв…
Хворіли каліфством на «зараз», тривкіше за «вічно»…
Злі духи поцупили в лютня отруйливі светри –
тобі надягли їх на літнє спекотне обличчя.

Чи встигнеш їх зняти, півлежачи в пінній тарелі,
ошпареній кро’ю звичайного вітру у спину?
Злі духи падуть, мов каштани невидимі, з стелі.
Ніхто не прострелить. Ніхто їх уже не зупинить…

Ми хворі від них. Ми – мовчанням породжений нежить
парфумів обіймів і слів несказанних, бо щирих…
Злі духи злим вітром зап’ють-заїдять незалежність
від твоїх облич, що лишаються ніжності й шкіри.

На точці перетину «зась» і закислого кисню,
із раною в «дихати» – каменем, спокоєм, ніччю, –
злі духи несуть мені обруч із написом «відстань» –
у нього обличчя твоє, бо немає обличчя…