Пекло тріпає килим

---

Цідять сумні будинки місяць крізь чорні вола.
Пекло в китайськім халаті витріпує сивий килим,
зліплений з індіанок, десятирічно-кволих,
сплетений з альбатросок у гамівних вітрилах

темряви, що жіноцтву світить, як свічка тала,
наче руно, з язонів здерте із клаптем шкіри…
Пекло той килим тріпа – наче жагу Тантала.
Пекло той килим тулить в посуху двох інжирів

в чайна-халаті, – наче скарб чи дитя, – до плачу
кульок повітря, здутих з гойдалок на подвір’ї.
Сіпає нитки сонця з неба холодна швачка.
Темрява лиже лавки-плями гірких пломбірів

із молока з ліхтарним присмаком. На деревах,
у порцеляні вітру замкнених, птахи голос,
наче любов, втрачають. Плачуть зірки про невід.
Тихі нічні бажання, ніби древляни – Ользі

з лазні, – волають Пеклу в м’ятій китайській байці
про чергові судоми, пінне кипіння жовчі…
Тріпає жінка килим. У мозолясті пальці
темрява, мов комаха, яйця страшної ночі

їй відкладає, щоб їй темні думки росли крізь
синю цупку тканину в рудоквітковий несмак:
щоб в ополонку суму, як у хвилястий Світязь,
їй припливали весни, вбрані, як баронеси,

імператриці, зшиті з дутих химер придворних,
кольору губ какао вільні туземки з Фіджі,
білі слов’янські лади, круглі, немов валторни,
чорні кармен-торнадо в танцях катастрофічних, –

вчити її гасати в джунглях свобод і хоті,
вчити її змирятись з тихим згасанням вогнищ,
вчити її коритись лагідним дон-кіхотам,
вчити її мовчати, якщо потрібна поміч…

Тихо варити тєлік, наче сумнівну зупу.
Не прокидатись, поки вічний сусід не зцілить
втечею. Натирати сміхом відьомським ступу.
Передчувати повню,  – наче застуд бацили.

Пити дощі, як м’яту. Ніжно гойдати злидні.
В старість повзти по хвилях споминів, як вітрильник.
М’яко плекати пекло внутрішнє, й енне літо
тріпати на подвір’ї поночі, наче килим…

---