Ти напишеш

---

...дочекатися ранку, як бранка - води.
Позітхати на місяць, що лишить сліди
на вервечці печалей, із стелі опущених в долю
чи не-долю дізнатись, навіщо й чому
ти - отам, я - отут, кілометровий жмут
поміж нами, в якім переплетено лихове поле

із барвінком небес, що віщують ніщо...
Хтось у житі знайшовся. Хтось в житі знайшов
колосок, на якому життя, як волошечка, квітне...
А у нас - навпаки: холоди, мерзлота,
і сніжинка крижинку струпами пита,
чи напише їй північ байдужий і втрачений вітер...

... ти напишеш мені про шипшину й дощі,
про коріння небес, що від вітру пищить
так, як руки обвітрені твої - без потисків ковдри,
під якою жили ми, як лава й вулкан,
під якою ми сни пришивали вовкам,
що із псів перейшли на масні та осудливі морди

перегудів, пліток і байок сіячів...
Ти напишеш мені, що сьогодні сичить
блідий місяць на літери, що в них - і гори, і ріки...
Я погляну в вікно. Я подам йому сум,
наче хліб з молоком, наче кревну сльозу.
Ти поглянеш в вікно - й він тобі усміхнеться, і скрикне,

і клубочком згорне свої ріжки малі,
і настромить на них вітряні кораблі,
що мандрують в едем із садків у вишнях металевих
і везуть напівспокій у снах бочкових,
і надію на завтра, затислу у шви
поміж дошок, де сплять королі та не сплять королеви

корабельних примар, намальованих, як
наша нашість - на зимних ковзких черепках,
на яких ми, як танго, розлуку невміло та палко
танцювали в шипшині, в дощі, у снігах -
і чіплялися душі, як строї, за гак,
і той гак доленосний хапався за пазурі й плакав...

Ти напишеш мені про заплаканий дим
з підборіддя лісів, про відлуння ходи
домовин цього танку, що вбрані в дерева, живіші
за водицю живу, за вино, за печаль...
Ти напишеш мені про судоми, з плеча
у сердечну бездомність, мов листя, опалі...

Я тишу,
наче листя, зберу і поставлю у біль,
як у вазу. В вечерю неприбраний пил
попередніх листів і петрушку цілунків минулих
вкину й буду дивитись, як їм там пече.
Й уявлятиму дощ, що паде на плече,
на якому хтось дихає - так у розбурханий вулик

діти пхають обличчя. Так пси в колючки
свої очі несуть. Так глухі балачки
споглядають німотно, - щоб більше боліло їм, певне...
Так вітри об білизну ламають носи.
Так хати безпритульні бур'ян до лози
життєдайної тулять, як скло істерички - до вени...

Я про це не писатиму. Хай так стече
у ніщо, в таємницю, у збуджене "ще",
що хіба уві сні випадає із радіо туги...
Отаке листування - у скриньці "не так... -
повелося, не склалося, впало навзнак,
покотилося зернятком маку в горлянку папуги,

що є вічний і віщий, й говорить: "Дурні!"
що у дзьобі стискає за вигини дні,
у які безлюдинкові люди си місця не знайдуть,
повтрачавши, позбувшись себе...

... напиши,
як у вас там - світає, зіркує, дощить.
Запитай, що у нас за новинність щебече на сайтах.

Хай це буде прозоро. Аж геть до ніяк.
Зачепившись питанням байдужим за гак,
передай мені вісточку з поля беззбройних, бур'янних,
безпритульних, безсонних...

У місяця - сказ.
Дочекатися ранку - укотре! - без нас.
І коли йому небо примари віддасть,
ти напишеш мені, і це будуть не літери - рани...

---