холодом

---

Заплітається смуток, як п'яний язик - крок у крок.
Замерзається погляду, як замерзається втечі
пекінесів-хмарин із прокислої діжки зірок,
що їх вимкнули ми мимоволі і так не до речі.

Замерзається люльці, запаленій соромом. За
напівспаленим обрієм крига береться снопами...
Як зачовганий птах, облітає зависла сльоза,
і тремтить у кишені хустинка, як злякана панна.

Що нам було написано пальцями свідків на склі
двоєчолля, похилого, наче будинок - на страту,
непомітно збулося, скотилося в темний залив
малозначного кашлю, в який сірниково ридати

вийшли димні створіння, спіралі, історії - й ми
заблукали в плачі і забули, що плач той повинний...
І стояло між нами чи дерево глухонімих,
чи безсоння у хутрі приблудної трохи провини.

І лежали між нами чи сміху розпухлі мерці,
чи пробачень візки інвалідні...
Й Морановим сміхом
рвано-чорно і зимно вело по руці і руці
(бо так нарізно, що - по окремих палатах, як психи,
ці розідрані руки...)

І свідки гострили зірки -
ті, що вимкнено нами безжально й до неба підступно....
Й наступали слова - як голодні нічні пацюки.
І лякались слова, що на горла їм чобіт наступить...


...заплітається тиша у косу хустинки з дощем...
Замерзається погляду в зашморгу "очі додолу"...
Що нам було написано, пишеться холодом ще
по засніжених зморшках сумного, як дім, двоєчолля.

Ще щось пишеться холодом...
Й стовпчиком множиться час
у руці ліхтаря.
Ще щось дихає ладаном янгол....
Ще щось, може, ізліплять із чорнозасніжених нас -
чи розмочену ніжність землі, чи замерзлу троянду...

---