…що нам покаже маленька китайська стіна?
Бачиш? Ми – тіні у темряві келиха дня.
Час, як жучок, хоче знати, яка глибина, –
і заповзає у келих,
і змушує келих
тіні струснути,
укинути тіні у рух.
…рухають тіні зсередини келих, мов Рух-
Птаха – слона.
І спочатку це схоже на гру,
але ту гру розбиває, мов човен – об скелі.

Тіні у царстві прозорості цмулять полин
й вітер, зашитий у царство відкритих колін,
і відкривають «ніколи» коли-не-коли,
й «зараз» застромлюють ножиком в пам’ять про горло.
В теплій кімнаті по тінях – лежи чи іди,
наче веселка – по втомленій спині води.
Чуєш? Ворушаться тихо сріблясті кити
в темних легенях часу, що описує коло

почету,
вічності,
втоми,
«ніколи» –
над тим,
як ти поволі вживаєшся в час або в тінь
«вчора», що вчора не стало ще,
й вкрадений пін-
код набирає на ротика теплих дверцятах

іншої тіні – того, що назавтра – ніц-ніц.
Але сьогодні гойдається в ніжнім «тиць-тиць»,
спостерігаючи, як на засмазі жар-птиць –
зимних світильників – ніжно ворушаться цятки
діток комах…

У забитих легенях часу
тіні впадають у схрещення смутку і сму…
Смужечки тіней злипаються в тиху сльозу
світла – між лоскотом подихів й полум’ям пальців…
Й бачиться – видиться – мариться – в серце пустель
цокають сонця підбори під сумішшю стель.
Сумнів останній лежить, як застрілений ельф,
в теплій долоні, що їй понаврочено танці:

танці – по тілу, що тулиться дотикам в ніс,
танці – по тінях, позбавлених видимих рис,
танці – по темряві, що проростає, мов рис,
з диких прозорих дзеркальних поверхонь кімнати –
царстві Тінь-Тінь,
у якому у лазарі йдуть
сплячі бажання
і усмішок стишена ртуть,
замкнена в колбі із страхом,
і настрій-верблюд
стрімко горби розпрямляє, як спину – лунатик.

Тіні –лунатики – в сонячнім світлі вночі…
Тіні – фанатики! – ріжуть себе на ключі,
вірячи в фантики «зараз» – на теплім плечі,
що обертається, наче Земля Галілея…
Скоро – ніц-ніц…
Але ти ще лежи чи іди,
наче по небу – затуплені списи води,
що їх з часу видихають червоні кити –
й руки Офелії плескають в тихі лілеї…

Скоро – ніц-ніц…
Але зараз – бурштинове «все».
Тіні, мов полум’я – течія степу, несе
течія плинності – в світлий гігантський басейн,
де кожен оберт часу – то відстрочений оберт.
Й можна засмагнути – небом в пологах на день.
Й можна застигнути – каменем теплим в ніде…

Бачиш? Ми – тіні. Нас точно ніхто не знайде.
Чуєш – лягай або йди, але все буде добре…