так печально ріка одягає тіла у воду

так хитається страшно глухий горизонт трави

так лягають живі із мертвими на підводах

тихі коні бредуть не підводячи голови

так із тьми постає нам щоразу інакша суша

і щоразу далека щоразу така ніде

хтось високий з крильми у тіла одягає душі

і за руку узявши крізь першу біду веде

так у маківці місяця тліє сухе насіння

ненароком до краю добігши горить трава

на підводи лягають співають кісткам весільної

і підкажуть кістки коли хто би забув слова

ціла вежа вогню з гуркотінням осіла в море

і тепер береги ще чорніші ніж пруг води

і тепер береги кам’яніші за наше горе

тож хіба що недоумок носа поткне туди

де до краю усього добігши трава згоряє

де птахи нам виймають емалі із ям очних

де підводи дорогами котяться далі й далі

і безслідно зникають у темних садах нічних