Ти сам, поете, вибрав цю судьбу –

з останніх сил Преславний Стан тримати,

не лити сліз, коли вмирає й мати,

сточившись на мольбу та молотьбу.

Тобі й татьба натомлених – табу!

Зате баганок Богових багато,

коли всім іншим досі досить десяти…

Ця путь сталева з «сателітів» у атланти

далася не по вірі – по таланту,

який, мов зерня, в землю кинув ти.

Так, закопав! Підлив у твердь мети.

І «розійшовсь Кругами», наче Данте.

А що ж тобі за це Земля дала?!

Що люди кинули, як зайшлому каліці?!

Лиш зборкане, брудне перо жар-птиці

та яблуко (чи плід добра і зла?),

та сарану ще буря занесла…

Ото і всі твої здобутки ниці!

Тепер оплач (хоч запізніло…) неню –

поки іще наструнено «висок»,

а значить, ти ще не зронив висот

і чтиш своє імення, як Знамення.

Колись навчишся, може, нехтувать натхненням…

колись… коли «остудить» ствол висок…