«Чи ж я тобі ворог?» – спитав найлютіший ворог,

Котрого в лице я не знав, та відчув здаля.

Не визувши ноги, він переступив порога,

І раптом зненацька вхопив мене й обійняв.

І я б відштовхнув, я б від себе його відкинув,

Та сили не ті, я отямитись ледве зміг,

Сказав замість «Геть!» – «Друже, вкрий мене, так зимно»,

І він огорнув чимось білим мені коліна,

Щось тепле поклав між долонь і велів: «Візьми».

Я взяв (чи печене яблуко, чи картоплину?),

І поки доїв і зігрівся, мій ворог зник.

Йшов сніг, тупотів, пританцьовував ойра-ойра,

Я спав, я оклигував, злігши у свій барліг.

Я марив про тебе. Мій ворог не знав, що скоїв.

Мій лютий, мій чуйний ворог. Твій чоловік.