І ніколи – ти чуєш? - ніколи чіпати не смій
те, що довго кипіло, пекло і раптово збулося.
Я терпляче згортатиму наклепи в довгий сувій
і носитиму карму так вільно, мов дощ у волоссі…

Тільки вір, що буває, трапляється все, як тоді,
там, де сходяться ріки і бігають сонячні плями,
відпускає кораблики дівчинка вниз по воді,
а вони утікають у ніч і стають кораблями,

і вертають до неї – до жінки з понурим лицем…
Скільки пам’ять не рухай – а все ж не побачиш фасаду.
Скільки біль не труї, а зійде хоч одне деревце
у тремтінні трави у відтінках рожевого саду,

де не знали ні дикого сонця, ні злої води,
де згрішити – не гріх, коли губи нагріті губами,
де палила вона кораблі і кричала «Іди!»,
а потому, зарюмсана, бігла жалітись до мами.

Не торкай і не згадуй, і подихом навіть не руш
того світлого попелу… Все, що згоріло – нестиму
на плечах, у волоссі, по теплих кружальцях калюж.
І стікатимуть краплі гіркі та пекучі по спині…