… мов сніг мете із равлика Ніде –
на вічний південь:
погляд… погляд… погляд…
Кав’ярня п’є фонтан, немов мате,
в склянім підземнім алкоокім полі.

Ми сидимо, мов русла талих рік –
на камінцях у ріках пересохлих…
Повз нас проходять греки – у горіх
метро, де дерев’яні теплі соки
затислих втом течуть у банку днів,
з ховрашком сну та вужиком ілюзій…

Ми сидимо тихесенько. На дні.
Мов пси нічийні, трохи Андалузькі.

Повз нас стоїть замучений музей
пінявих кухлів, вбитих часто-густо.
Повз нас тече галактика Дісней
в акваріум касандр блакитновустих,
яким міняє Час на втрати – час,
і поливає юшкою із пауз…

Ми сидимо у сухоруслах нас –
бутон піску і непритомна парость
води води…

Камінний сфінкс – свічник –
за вушком холод тулить, мов загадку
про незнайомців з острова нічних
чагарників, від сорому пихатих
і зашарілих від не-сплячки неб,
в піску погрузлих, наче руки наші…

… а сніг мате-мете собі в ніде,
де нас до нас розбіжністю прив’яжуть,
де нас до нас притоплять камінцем
в скляній ріці під містом сплячих скелець...

Ми сидимо – занурені в лице
напівскляних прокавлених хурделиць
тіней-людей…
Мов пляшка і кутя –
на смерть часу – побравши руки…

… там десь
крокує дощ, як скіфи, в небуття,
де нас колись навчать у ріки гратись…