замки язички проковтнули уперто мовчать

завмерли сузір’я на вістрях прозорих виделок

є схованка звір за спиною і оберт ключа

край скла біля ока тож кліпай повіка-метелик

бо ікла що пнуться з щелепи під гострим кутом

сверблять і вже знають твій лагідний ягідний присмак

іржавіють пальці старіє залізобетон

ховаються люди від ночі у засклені призми

по напнутих луках стікає гаряча смола

на нас – мінотаврів – у місті розставлено пастки

у лучників гострі зіниці і мідні тіла

біжи і молися не впасти не впасти не впасти

біжи місто-мушлю як равлик неси на собі

у всіх нас болять татуйовані крила на спинах

і кожен із нас – мінотаврів – народжує біль

за осінь свою не зачавши ні доньки ні сина

в просторих садах облітає останній горіх

цигарок палаючі пальці впиваються в ночі

терпіння й мовчання – це боги безжальні до всіх

мовчи недарма твої губи заклеєно скотчем

у роті росте виноградна плодюча лоза

висотує воду з легень що наповнені димом

остання дорога що зветься дорога назад

тікає з-під ніг і навряд чи прямує до Риму

тамуючи віддих насилу продовжуєш рух

ми ріки ми ріки ми маємо русло і виток

та нас – мінотаврів –  зима перетворить на брухт

сніги входять в місто своє вимагаючи мито