Точка Еліезер
Дата: 14 Травня 2015 | Категорія: «Універсальна лірика» | Автор_ка: Олексій Лоленко (Всі публікації)
Зображення: текст номіновано | Перегляди: 2105
Коли Єва розповіла про своє порожнє місто, Манґер розклав скатертину на столі і почав креслити.
- Тут сидітиме цадик і його сім’я, тут випасатиме своє курча, у цьому домі відкриється корчма, де нап’юсь я і всі мої друзі. Ми станемо ходити по місту, загортаючись у коров’ячі шкури, вдивляючись в ящірок, хапаючи повітря, як дикі звірі. На кожному розі вулиць мого міста стане по скрині з сувоями, стане по чаші слів, розляжеться по могилі предків, розкриється по тріщині у могилі, що веде до моїх предків. Вони не згадають ані слова любові, ані слова миру, не згадають наших дітей і облич, вони сидітимуть смирно, схрестивши руки, пустивши пальці по вітру, туди, куди йшли Рабі аус Задагура, Зуламіт, Маргарете, Мір’ям…
Гірко-прегірко дивиться вслід мені Міріам. Через сотні років її кпини стають тілом;
Через тисячі хвиль, брили паперу, намисто віршів виринають її каламутні очі.
Її криваві очі. Не чую сурми, гудуть вітри, звуки перемішуються в одну товстелезну линву.
Я пускаюсь у мандри вниз – тільки так ти врятуєш мене.
- Манґере, як це?
- Земля викидає зайве, завжди викидає зайве.
У цьому місці, набухлому листям, вкритому пуп’янками,
Замішаному на м’ясі ослиць, присипаному вогнем,
Між голими колінами дів, їх нестерпним кроком,
Виростає людина, побачена і забута Богом,
Над кожним оком їй пишуть по імені,
Карбують по одній історії на кожному зубі.
- Манґере, я чула розповіді про одного цадика: «Мертвий скаже, мертвий говорить досі.
У переліску, під горою, він п’є кришталь». Хто він такий?
- Навіть тінь його витирають з родильних книг.
- Цадику, хто ти такий?
- Є точка, де ноги перемішуються з ґрунтом,
Руки стають тяжкі й вогкі,
Перебираючи язиком камінь,
Цілуючи книжкову потилицю,
Забуваючи її мову,
Її скроні і вилиці,
Втрачаєш язик і губи,
Зуби міняєш на ручного птаха,
Розкидаєш зерна, розкидаєш числа, розриваєш бороду,
Ховаєш у бороді клітку, кутаєшся в бур’ян, довго дивишся з гори в очі рибалкам,
Блакитні й глибокі,
Вгадуєш у них течію і колір води.
Є точка Еліезер, де річка зачинає текти вгору,
Народжує дітей і овець,
Годує гранітних бовванів,
Несе із собою мою мати і благочестивих братів,
Наших окремих і спільних,
Їхні ножі і списи, жирні стіни, двері,
Перебинтовані лаком, випотрошені плювками вітру,
Їхні вікна, їхнє сидіння спустошливе перед ґанком,
Моління за язики Єви, її спини і груди, бездонні отвори
І порожні очниці.
У точці Еліезер спочиває рівняння, в яке я вписаний сотою підточкою
Правого кутика ока твого, Якове довгоногий,
В яке я доданий гіркотою імені твого,
Зв’язаного у линву,
В якому я помножений на твої обертання й родильні крики,
В якому ти креслиш мене померлим.
-1
