Мертві сови

---

1

 

…ця самотність – така самотність, що марно спати,

надсилати сни з листівками скель і чайок,

і штормів гаркавих, колон, що – стрункі й пузаті,

і старі, неначе труси на вітрах ямайок.

 

Бо у горлі все подохло й цвіте, мов безлад

на руїнах правил, затишку і байдужих

голосінь мітли. Хліби та іржаві леза.

Немезиди на кахлі. Епоси в битих мушлях.

 

Павуки в яйці. Кощії у подарунках.

Неснодійні ероси в ласощах потопельних…

Льодовитих корабликів смажені візерунки

замість рук твоїх. Метелики у пательні.

 

Муракамі з вівцями. Різна мура на фото,

що знімати нема кому. Віхола і цитрини.

Течія, що вбрана у жабу, слизьку й безводну.

Пів-роботи. Дороги. Випрані магазини.

 

Хлопчик-суржик і сом (фонтанчик). Плювки на сходах.

Олов’яні дєвочки в трубці. Смердюче мило…

Цигарки, що кашляють, наче самі сухоти.

Целофан для неба – щоб не одразу вбило.

 

Надувні вітрила капців. Аби мовчала –

у горлянці – ангіна і мертво-солоні сови.

І любов – така, що – через «хмари й печалі»,

та про це, коханий, вибач, – уже ні слова.

 

 

2

 

… мертві сови у горлі клюють недолюблених змій.

Змії душать примар, що обличчя їм – рідно-катюжні,

і долоні їм – хибні хрести, що на власній вазі

недотримали храму чудес, у якім свічодуші

 

і воронячолапі жебрачки – як протяги див –

повлягались, бо – можна й не можна, бо – всупереч неба

і до клаптику неба їм треба, де дух не сходив –

де він жив, а вони і не знали, хоч знали… Ганебно

 

затуляли надії клунками. Просили життя.

Та долоні не втримали храму, бо просто – долоні…

Мертві бджоли у дуплах. У ріках – нежаті жита.

Ненароджені люди у лоні. Голодні грифони

 

над очами, бо брів там немає, та й очок – катма,

бо не видко нічого-нічого, коханий! Не видко…

Тільки – тінь твою, що сміхосерпо розради втина

і задумливо чеше на виді кігтиська єхидни –

 

уві сні, ідучи, повсякчасно… Ти знаєш? – ти – ас.

Ти – і криця, і кремінь. І крона на Хроносі мертвім.

Ти – гілля, що роздушеним совам упасти не дасть.

Ти – коріння, що живить падіння кумедних кометок

 

недострачених суконь і втрат – чи то шкіри, чи м’яс,

чи то жил, чи життів у тобі, бо – чим дихати, любий?

Безповітряна лава заходить у нас, наче в паз –

чи цеглина, чи цвях. Зайві демони і  зайві люди –

 

і їм дуже просторо… – як совам – у горлі, де ні

півслівця про неправду, ні ночі, що душиться мовчки.

Мертві ластівки ніжно ковтають серця в чавуні

і влітають у біль, наче кури – в скривавлені ночви,

 

наче горщики муки – у піч… На арктичнім вогні

так  і нас приготують – до білої. Справжньої. З медом.

Омини нас оце…

Чорний оцет. Зернята вини.

І зірки нашорошені, наче старі кулемети, –

 

хай їм час помагає… А нам не поможе нічо’.

Ні плече водограю, ні промінь тролейбусу – в серце…

Ні гаряча вода, ні домашній – приручений – чорт,

що будильником гострим на ранок тривожно несеться.

 

Ні змія, ні сова. Ні свіча в смс-них чарках.

Ні долоня, що дулею ожеледь люто настрашить…

 

…завтра буде інакше. Чекай, мій коханий, чекай! –

Завтра сови змертвішають далі й прокинуться старші.

 

Завтра змії зі шкіри сплетуть невмирущих птахів.

Завтра привиди вдінуть мотузки, модняво зогнилі.

Завтра нас запакує отой, що не той – не лихий, –

санітар у хмаринах і вічноблакитних бахілах,

 

що поновить цю муку – не знати – як море і піт

золотавих пустель, як безодню, базар і безсмертя,

як засмагу сердечних трикінськи-здорових копит,

як намети чекань і любові одвічні замети,

 

як печери і мамонтів – мертвими совами – в рот,

притискаючи дихання вуст, – зачерпнути й віддати?

 

…а хмарини па плечі падуть, наче сніжний народ,

і проходять крізь нас, мовби йод – крізь безколірну вату, –

 

щоб загоїти тишу. Тримати святих жебраків –

упокоєні любощі – за кілька кроків до дива…

І слова, що лікують, лягають на змійок гірких –

як на рейки долоні – сріблясті й хрумкі, мов оливи…

---