Сни почали прокидатись

---

***

 

… сорок років пустелі почнуться, коли він піде –

телефоном на ніжках, з розгубленим ротом у плямах

будяків і гвоздики – по стежці з кісток орхідей,

коридором колон, що нечутно рахують губами

 

сухолисте тремтіння у руслі правічності рік,

слоненят-хмарочосів стрибки через віку мотузку,

і криваві краватки, що з них поросли снігурі

на могилах бузку, де узимку – тривожно і вузько,

 

щоб поставити ногу, а треба – написано – йти…

Так іде каберне узбережжя в горнятко прискельне.

Так сполохані урвища морди ховають в китів,

відшліфованих якорем бога. Так тихі пустелі,

 

замуровані  в долях, сварливо хлюпочуть на дні

символічних сумок, – мов останні краплини – у флязі..

Так південні циклони цитрини несуть до води,

щоб пошити з них пам’ятних дурнів – святих водолазів.

 

Так повзуть у лазнички приречені протяги. Так

прапори ароматів похмілля, ванілі та слізок

набираються вітру. Так сутіні сірий черпак

опускається в землю за м’яом, петрушкою-хмизом

 

перестрашених підлітків і пів-олійних старих…

Всі вселенські сліпі подорожні, всі статуї руху,

слимаки на горі та мурашки в сердечній корі,

наче сни проти п’ятниці, м’яко лягають у руку –

 

і вона розтискає – роздушену пташку… Й летить,

наче скверна, – в незаймані землі, де чути крізь подих

зацілованих зливами замків – як зріють плоди,

як росте водограй, як трава пророста з теплоти,

як він йде коридором колон і чекань – і  приходить…

 

 

***

 

… що їй марилось у невагомих лиманах ночей?

Що вона виглядала у вікнах-циклопах на милицях

кришталевих секунд і годин? – як безодня тече

по нічийній землі, що втіка від окрадених «мильниць» і

непотрібних обітниць дерев не рушати в моря?..

Що вона ворожила на склі, як на нутрощах варвара,

що порізав на шмаття вітри і сховав ліхтаря

під прозору шкірянку на холоді сивого мармуру

двох у грудях сердець?.. Що вона промовляла? – «Прийди! –

Наче вовчик – до сну. Мов Летючий – до штилю Голландії.

Як вокзал – до дверей. Як причинна вода – до води.

Наче нитка господня – до шитої чорними латками

гамівної сорочки чекання інакших часів,

розпростертих, як жінка – на вранішнім килимі спокою»…

 

… і від слів під вікном реп’яхам усміхалися пси,

і погоди ставали, як вежі, стрункими й високими.

 

І було зрозуміло, що в сумі повітря хрипкім

стануть звички тремтіти, як ніж – на ножі, – невагомими.

Стануть снігом і духом похмурі страхи-хробаки.

І здригнеться від кашлю зіркових лисичок і гномиків

і обвалиться пустка – бо в неї повітря зайде…

Біла в’язочка кроків на поясі тишу теліпає…

Із полиці ночей нескінченних усміхнений день

розглядає, мов п’є: зацвітають січневими липами

льодовиті долоні на стінці, не сміючи так,

як хотілося довго, стиснути всі гілочки спротиву…

І тріпоче годинник, неначе бешкетник-вітряк,

й першу зірку, як пальчик, вікно притискає до ротика…

 

Так їй марилось. Так поливала пів-сонце в чолі

журавлиним крайнебом – як м’ясо. І смажила вогники

ліхтарів – на багатих чаях. Тільки сни почали

прокидатись щоранку їй, наче голодні шаблі, –

і щомить засинати, щоб стати вогкими й червоними…

 

---